«Рідна мова — життя духовного основа» (Твір-роздум). Твори з розвитку мовлення. Українська мова та література. Шкільний твір.
Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію.
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється-ожива.
Як їх почує!..
(Т. Шевченко)
Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..»
Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов’язок кожного:
Як гул століть, як шум віків.
Як бурі подих, — рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів.
Життя духовного основа»
(М Рильський. «Рідна мова»)
Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу.
Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст.
Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу.
Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…»
Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід’ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір’ю була мова.
Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»).
Однак геніальні твори І. Котляревського, Тараса Шевченка, П. Куліша, Лесі Українки доводять, що українська мова не підвладна русифікації, бо вона є мовою великого і гордого народу. Згадаємо відомі слова Олександра Олеся:
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких.
Шовковий спій степів широких,
Дніпра міме ними левій рев…
О слово! Нудь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
Тож звернімося до історії, до тих фактів, які допоможуть повною мірою зрозуміти причину сьогоднішнього становища нашої рідної мови, — мови чарівної, дивовижної, милозвучної. 1720 р. — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою. 1754 р. — указ Катерини II — заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1769 р. виходить розпорядження синоду, згідно з яким з писаних церковних книг вилучаються українські тексти, забороняються українські букварі. 1775 р. відомий нам як рік ліквідації Запорозької Січі, що була опорою Києво-Могилянської академії. 1811 р. закривають і саму академію. Згадаймо ще раз, що тоді Україна мала 24 друкарні, Росія — 2. 1817 р. виходить постанова про викладання у школах Західної України тільки польською мовою, а 1847 р. маємо судовий процес над Кирило-Мефодіївським братством, який офіційно був процесом «украино-славянистов». Засуджено й репресовано Тараса Шевченка, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша та багатьох інших. Шевченку, як відомо, заборонено «писать и рисовать».
1863 р. виходить славнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, згідно з яким забороняється випуск українською мовою будь-якої літератури, крім художньої, яку також під різними приводами майже не друкують. І нарешті — відомий усім Емський указ, який накладав вето на ввезення українських книжок з інших земель, посягнувши на українську пісню, театр, який уже існував у Києві, Полтаві, Чернігові, 1884 р. було закрито всі українські театри, а указом Миколи II 1914 р. скасовано українську пресу.
1925 р. відбувся пленум ЦК компартії України, який ухвалив постанову про «українізацію» в Україні. Але, як писав Борис Харчук, «українізацію здійснювало покоління, що здійснювало й соціалістичну революцію. Це було відродження. Воно тривало недовго, завершилося самогубством Миколи Хвильового, Миколи Скрипника і масовим винищенням. Почалася сталінщина…» З приходом до влади Кагановича 1929 р. розпочалося нове гоніння на все українське. Після «відлиги» 60-х років, періоду відродження національної культури пов’язаного з появою таких відомих представників української літератури, як Ліна Костенко. Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Лесь Танюк, Василь Стус та інші, розпочалися брежнєвсько-сусловська денаціоналізація, репресії проти інтелігенції, українських письменників-патріотів.
Сьогодні українська мова — державна, бо господарями держави є ми — українці. І ми повинні зробити все, щоб забезпечити подальший розвиток української мови, яка ще до війни під час паризького опитування була визнана однією з найкрасивіших мов світу. Відомо, що культура переростає в цивілізацію лише за умов її інтенсивного розвитку. А мова — це складова частина національної культури. Згадаємо відомі слова М. Рильського:
Як парость виноградної лози.
Плекайте мову. Пильно й ненастанно.
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам.
Хоч і живе своїм живим життям.
Як бачимо, поет, який сам блискуче знав українську мову, палко любив її, заповідає нам і майбутнім поколінням цінувати, оберігати цей скарб. Ще один вірш М. Рильського «Рідна мова» є поетичним уславленням рідної мови, в якій відобразилась уся історія народу, все його життя. Мова постає перед нами як жива істота, що має свою душу і серце і котра «свій дух величногідний як житнє зерно берегла». М. Рильський звертається до старшого покоління українців, які мають передати свою любов до рідної мови дітям, онукам, правнукам. Поет мріяв, щоб розквітало слово українське, щоб народжувались нові пісні, щоб квітло письменство. Нескореність української мови поет порівнює з гарячим духом степів часів козацької вольниці.
Чільне місце займає проблема мови в творчості Володимира Сосюри. Так, у вірші «Як не любити рідну мову» поет стверджує думку про те, що кожен українець повинен пам’ятати, що «мова — це душа народу, народ без мови — не народ». У поезії «О мово моя!» В. Сосюра з особливою синівською любов’ю говорить про багатство рідного слова, про його чудодійну силу. Мова — це «душа голосна України»:
Це — матері мова. Я звуки твої
Люблю, наче очі дитини…
О мово вкраїнська! Хто любить ії
Той любить мою Україну.
Серце поета хвилює українське слово, він захоплюється усною народною творчістю і відчуває серцем і душею красу українських народних дум і пісень, цих національних святинь. Звертаючись до молоді у вірші «Юнакові…», В. Сосюра застерігає, що відступництво від своєї мови свідчить про душевну деградацію людини, робить її схожою на пожовклий лист, що його, нікому не потрібного, ганяє по вулицях вітер:
Листку подібний над землею,
Що вітер з дерева зрива.
Хто мову матері своєї.
Як син невдячний, забува!
Поет стверджує, що «без мови рідної, юначе, й народу нашого нема».
Відомий український поет Дмитро Павличко у вірші «Ти зрікся мови рідної»» дорікає земляку-українцю за Його нехтування рідним словом:
Ти зрікся мови рідної, нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма —
В твій слід він кине сміх — погорду!
У сонеті «О рідне слово, хто без тебе я?» поет закликає любити Україну, плекати й оберігати рідне слово, бо то «пісня, сила і відвага, моє вселюдське й мамине ім’я», що у спадок передали нам «батьки і предки невідомі», які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом віків. Тому кожен з нас несе відповідальність за його збереження.
Про любов монголів до своєї мови йдеться у поезії Д. Павличка «Між горами в долинах — білі юрти». Автор припускає, що навіть якби сам Бог запропонував монголам «півсвіту™ Європу й Азію» за рідну мову, то «вони сказали б: Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європі» І це абсолютно природно, оскільки мова народу — то найсвятіше його багатство:
То — наше слово, то — щоденне чудо.
То — сонця зір крізь каменя більмо.
То — дух народу — о всесильний Буддо! —
Все в нас бери, лиш мови не дамо!.
Відданості монголів рідному слову, пісні, всьому, що пов’язане з духовними цінностями нації, поет протиставляє своїх земляків (моголів, як їх колись називали):
А ви, освічені моголи,
Нагі внучата княжої землі.
Все віддали — І рідну мову, й школи
За знак манкурта на низькім чолі.
На захист української мови поставали І. Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, М. Куліш, О. Олесь… Тож збережімо духовний заповіт наших поетів любити свою землю, любити рідне слово, як зберегли нам наші батьки і діди рідну мову в страшні часи лихоліть. Адже ми хочемо, щоб нас поважали, а для цього, як писав Б. Грінченко, насамперед треба бути українцями «думкою, мовою, ділом»: «Ні! Гляньмо ширше, гляньмо далі поза Пушкіна та поза Лєрмонтова! Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і возьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за все життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самим собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до того, то до іншого. Таких байстрят мабуть можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!» Пам’ятаймо ж про це…
«Рідна мова — життя духовного основа» (Твір-роздум). Твори з розвитку мовлення. Українська мова та література. Шкільний твір.
Повернутися на сторінку Твори з розвитку мовлення Вас можуть зацікавити:
Без мови в світі нас нема (Твір-роздум).
Бережіть наш безцінний дар — мову! (Твір-міркування).
«Бринить-співає наша мова, чарує, тішить і п’янить» (Твір-роздум).
Вертайсь, рідна мова, у серце народу, у душу Вкраїни! (Твір-роздум).
Виникнення мови (Твір-роздум).
З історії розвитку української мови (Твір-роздум).
Краса і багатство рідної мови (Твір-роздум про мову).
Краса і багатство української мови (Твір-роздум).
«Людина, байдужа до рідної мови, — дикун» (К. Паустовський) (Твір-роздум).
Мова — душа народу (Твір-роздум).
Мова — найважливіший засіб спілкування (Твір-роздум).
Мова — неоціненний скарб (Твір-роздум).
Мова — основна ознака етнічної спільності людей (Твір-роздум).
Мова — скарбниця духовності народу (Твір-роздум).
Мова єднає людей (Твір-роздум).
Мово моя українська! (Твір-роздум).
Мово моя українська! (Твір-роздум).
Мово рідна, світи в ріднім домі! (Твір-роздум).
Мово рідна, слово рідне… (Твір-роздум).
Моя рідна мова (Твір-роздум).
Народ скаже, як зав’яже… (Твір-роздум).
«Ой, яка чудова українська мова!» (Твір-опис).
Плекаймо рідну мову (Твір-роздум).
Про культуру мовлення українців (Твір-роздум).
Рідна мова — найбільше багатство (Твір-роздум).
Рідна мова (Твір-роздум).
Рідна мова в поезіях М. Рильського і В. Сосюри (Твір-аналіз).
«Рідна мова — життя духовного основа» (Твір-роздум).
Роль мови в процесі формування нації (Твір-роздум).
Роль мови в процесі формування нації (Твір-роздум).
Скільки ти знаєш мов — стільки разів ти людина (Твір-роздум).
Ти наше диво калинове (Твір-аналіз).
Українська мова в поезії (Твір-роздум).
Уславлення рідної мови в поетичній творчості Максима Рильського та Володимира Сосюри (Твір-аналіз).
Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається (Твір-роздум).
Чи треба знати кілька мов? (Твір-роздум).
Чому важливо оберігати рідну мову від забуття? (Твір-роздум).
Як парость виноградної лози, плекайте мову (Твір-роздум).
Мова – одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію. Ну що б, здавалося, слова … Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється-ожива. Як їх почує! … (Т. Шевченко) Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: “Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому … Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському … ” Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, – ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови – священний обов’язок кожного^ Як гул століть, як шум віків. Як бурі подих, – рідна мова, Вишневих ніжність пелюстків, Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів. Життя духовного основа” (М Рильський. “Рідна мова я)
твір на тему: мова-життя духовного основа
Ответы:
Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію. Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється-ожива. Як їх почує!.. (Т. Шевченко) Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..» Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов’язок кожного^ Як гул століть, як шум віків. Як бурі подих, — рідна мова, Вишневих ніжність пелюстків, Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів. Життя духовного основа» (М Рильський. «Рідна мова я)
Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..»
Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов’язок кожного: Як гул століть, як шум віків. Як бурі подих, — рідна мова, Вишневих ніжність пелюстків, Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів. Життя духовного основа»
(М Рильський. «Рідна мова я)
Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу.
Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст.Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу.
Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…» Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід’ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір’ю була мова.
Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»).
Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію. На захист української мови поставали І. Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, М. Куліш, О. Олесь… Тож збережімо духовний заповіт наших поетів любити свою землю, любити рідне слово, як зберегли нам наші батьки і діди рідну мову в страшні часи лихоліть. Адже ми хочемо, щоб нас поважали, а для цього, як писав Б. Грінченко, насамперед треба бути українцями «думкою, мовою, ділом»: «Ні! Гляньмо ширше, гляньмо далі поза Пушкіна та поза Лєрмонтова! Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і возьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за все життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самим собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до того, то до іншого. Таких байстрят мабуть можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!» Пам’ятаймо ж про це…
Шкільний твір
Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію.
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється-ожива.
Як їх почує!..
(Т. Шевченко)
Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..»
Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов’язок кожного^ \
Як гул століть, як шум віків.
Як бурі подих, — рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів.
Життя духовного основа»
(М Рильський. «Рідна мова я)
Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу.
Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст.
Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу.
Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…»
Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід’ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір’ю була мова.
Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»).
Однак геніальні твори І. Котляревського, Тараса Шевченка, П. Куліша, Лесі Українки доводять, що українська мова не підвладна русифікації, бо вона є мовою великого і гордого народу. Згадаємо відомі слова Олександра Олеся:
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких.
Шовковий спій степів широких,
Дніпра міме ними левій рев…
О слово! Нудь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
Тож звернімося до історії, до тих фактів, які допоможуть повною мірою зрозуміти причину сьогоднішнього становища нашої рідної мови, — мови чарівної, дивовижної, милозвучної. 1720 р. — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою. 1754 р. — указ Катерини II — заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1769 р. виходить розпорядження синоду, згідно з яким з писаних церковних книг вилучаються українські тексти, забороняються українські букварі. 1775 р. відомий нам як рік ліквідації Запорозької Січі, що була опорою Києво-Могилянської академії. 1811 р. закривають і саму академію. Згадаймо ще раз, що тоді Україна мала 24 друкарні, Росія — 2. 1817 р. виходить постанова про викладання у школах Західної України тільки польською мовою, а 1847 р. маємо судовий процес над Кирило-Мефодіївським братством, який офіційно був процесом «украино-славянистов». Засуджено й репресовано Тараса Шевченка, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша та багатьох інших. Шевченку, як відомо, заборонено «писать и рисовать».
1863 р. виходить славнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, згідно з яким забороняється випуск українською мовою будь-якої літератури, крім художньої, яку також під різними приводами майже не друкують. І нарешті — відомий усім Емський указ, який накладав вето на ввезення українських книжок з інших земель, посягнувши на українську пісню, театр, який уже існував у Києві, Полтаві, Чернігові, 1884 р. було закрито всі українські театри, а указом Миколи II 1914 р. скасовано українську пресу.
1925 р. відбувся пленум ЦК компартії України, який ухвалив постанову про «українізацію» в Україні. Але, як писав Борис Харчук, «українізацію здійснювало покоління, що здійснювало й соціалістичну революцію. Це було відродження. Воно тривало недовго, завершилося самогубством Миколи Хвильового, Миколи Скрипника і масовим винищенням. Почалася сталінщина…» З приходом до влади Кагановича 1929 р. розпочалося нове гоніння на все українське. Після «відлиги» 60-х років, періоду відродження національної культури^ пов’язаного з появою таких відомих представників української літератури, як Ліна Костенко. Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Лесь Танюк, Василь Стус та інші, розпочалися брежнєвсько-сусловська денаціоналізація, репресії проти інтелігенції, українських письменників-патріотів.
Сьогодні українська мова — державна, бо господарями держави є ми — українці. І ми повинні зробити все, щоб забезпечити подальший розвиток української мови, яка ще до війни під час паризького опитування була визнана однією з найкрасивіших мов світу. Відомо, що культура переростає в цивілізацію лише за умов її інтенсивного розвитку. А мова — це складова частина національної культури. Згадаємо відомі слова М. Рильського:
Як парость виноградної лози.
Плекайте мову. Пильно й ненастанно.
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам.
Хоч і живе своїм живим життям.
Як бачимо, поет, який сам блискуче знав українську мову, палко любив її, заповідає нам і майбутнім поколінням цінувати, оберігати цей скарб. Ще один вірш М. Рильського «Рідна мова» є поетичним уславленням рідної мови, в якій відобразилась уся історія народу, все його життя. Мова постає перед нами як жива істота, що має свою душу і серце і котра «свій дух величногідний як житнє зерно берегла». М. Рильський звертається до старшого покоління українців, які мають передати свою любов до рідної мови дітям, онукам, правнукам. Поет мріяв, щоб розквітало слово українське, щоб народжувались нові пісні, щоб квітло письменство. Нескореність української мови поет порівнює з гарячим духом степів часів козацької вольниці.
Чільне місце займає проблема мови в творчості Володимира Сосюри. Так, у вірші «Як не любити рідну мову» поет стверджує думку про те, що кожен українець повинен пам’ятати, що «мова — це душа народу, народ без мови — не народ». У поезії «О мово моя!» В. Сосюра з особливою синівською любов’ю говорить про багатство рідного слова, про його чудодійну силу. Мова — це «душа голосна України»:
Це — матері мова. Я звуки твої
Люблю, наче очі дитини…
О мово вкраїнська! Хто любить ії
Той любить мою Україну.
Серце поета хвилює українське слово, він захоплюється усною народною творчістю і відчуває серцем і душею красу українських народних дум і пісень, цих національних святинь. Звертаючись до молоді у вірші «Юнакові…», В. Сосюра застерігає, що відступництво від своєї мови свідчить про душевну деградацію людини, робить її схожою на пожовклий лист, що його, нікому не потрібного, ганяє по вулицях вітер:
Листку подібний над землею,
Що вітер з дерева зрива.
Хто мову матері своєї.
Як син невдячний, забува!
Поет стверджує, що «без мови рідної, юначе, й народу нашого нема».
Відомий український поет Дмитро Павличко у вірші «Ти зрікся мови рідної»» дорікає земляку-українцю за Його нехтування рідним словом:
Ти зрікся мови рідної, нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма —
В твій слід він кине сміх — погорду!
У сонеті «О рідне слово, хто без тебе я?» поет закликає любити Україну, плекати й оберігати рідне слово, бо то «пісня, сила і відвага, моє вселюдське й мамине ім’я», що у спадок передали нам «батьки і предки невідомі», які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом віків. Тому кожен з нас несе відповідальність за його збереження.
Про любов монголів до своєї мови йдеться у поезії Д. Павличка «Між горами в долинах — білі юрти». Автор припускає, що навіть якби сам Бог запропонував монголам «півсвіту™ Європу й Азію» за рідну мову, то «вони сказали б: Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європі» І це абсолютно природно, оскільки мова народу — то найсвятіше його багатство:
То — наше слово, то — щоденне чудо.
То — сонця зір крізь каменя більмо.
То — дух народу — о всесильний Буддо! —
Все в нас бери, лиш мови не дамо!.
Відданості монголів рідному слову, пісні, всьому, що пов’язане з духовними цінностями нації, поет протиставляє своїх земляків (моголів, як їх колись називали):
А ви, освічені моголи,
Нагі внучата княжої землі.
Все віддали — І рідну мову, й школи
За знак манкурта на низькім чолі.
На захист української мови поставали І. Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, М. Куліш, О. Олесь… Тож збережімо духовний заповіт наших поетів любити свою землю, любити рідне слово, як зберегли нам наші батьки і діди рідну мову в страшні часи лихоліть. Адже ми хочемо, щоб нас поважали, а для цього, як писав Б. Грінченко, насамперед треба бути українцями «думкою, мовою, ділом»: «Ні! Гляньмо ширше, гляньмо далі поза Пушкіна та поза Лєрмонтова! Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і возьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за все життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самим собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до того, то до іншого. Таких байстрят мабуть можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!» Пам’ятаймо ж про це…
ПРАВИЛЬНО ЛИ РАССТАВЛЕНЫ ЗАПЯТЫЕ
Международный женский день мы празднуем не только дома , но и в школе с ребятами и учителями . Заранее всем классом мы готовим настоящий праздник, сочиняем поздравления для женщин учителей. Однажды мы решили для каждой нашей учительницы сделать открытку своими руками. На уроке труда мы попросили учителя помочь нам сделать поздравительные послания, и работа закипела. Праздничный сюрприз удался, никто из школьных учителей не ожидал от нас подарка, и их искренняя радость была нам очень приятна.
Мальчики из нашего класса каждый год стараются удивить нас и это у них хорошо получается. Наверное, в выборе подарка им помогают мамы, но их искренние пожелания в этот весенний день очень нравятся всем девочкам. А мне по душе сплоченность нашего класса, когда мы вместе придумываем сценарий для весеннего праздника. Ведь нужно, чтобы конкурсы понравились и девочкам и мальчикам и чтобы не скучали ни те, ни другие. В такие моменты мы часто спорим, но всегда находим подходящее решение.
Восьмого марта мы устраиваем небольшой концерт, показывая свои самые лучшие умения. Кто-то из ребят красиво поет, кто-то танцует, показывает фокусы или всем классом мы разыгрываем праздничный спектакль перед зрителями. Задолго до 8 марта после уроков мы репетируем все сценки, чтобы наша школьная премьера пользовалась успехом. Для праздничной постановки мы всегда выбираем радостный и веселый сюжет, чтобы при этом каждому из ребят досталась пусть небольшая, но все-таки своя роль.
Некоторое число увеличили в 7 раз и полученное число уменьшили на 54. В результате получили число 100. Найдите неизвестное число.
ПОМОГИТЕ, ОЧЕНЬ НУЖНО!!!!
Как это разделить на три одинаковые формы
Основная мысль произведения Паустовского растрепАнны воробей
Задача помогите составить условие. От дома до работы маме нужно ехать 20 минут на автобусе ещё 10 минут идти пешком сколько времени у неё уходит на дорогу от дома до работы и обратно без учёта времени ожидании автобуса?
Найдите все целые числа, удовлетворяющие неравенству:1)6х-х^2>0; 2)3х+х^2<0; 3)х^2-40
Об изменяемости органического мира свидетельствует:
а – историческое развитие земной поверхности
б – клеточное строение всех организмов
в – многообразие форм рельефа
г – наличие одинаковых химических элементов в составе всех организмов
Допишите предложение.
Выросты цитоплазмы, с помощью которых обыкновенная амеба передвигается и захватывает добычу,- это,,,,,,,,,
Может учит кто франц яз, очень -очееень нужно!!!!
перевод
Вдоль ограды парка проложена велосипедная дорожка.Парк имеет форму прямоугольнка.Длина дорожки 3км,а короткая сторона парка равна 600м.Какова площадь парка?
Язык – одно из многих чудес, созданных людьми. Она отражает душу народа, его историю.
Ну что бы, казалось, слова…
Слова и голос – больше ничего.
А сердце бьется-панаса.
Как их услышит!..
(Т. Шевченко)
Эти строки Кобзарь написал в 1848 г. под впечатлением услышанной однажды вечером на Кос-Арале украинской песни, которую пел матрос-украинец. А еще раньше, живя в Петербурге, Шевченко просит писать к нему письма с Украины на родном языке, которую называет прекрасной, мелодичной, милой. Так, в письме к брату Никиты поэт пишет: «пожалуйста, напиши мне так, как я к тебе пишу, не по-московски, а по-нашему… Пусть же я хоть раз через бумагу услышу родное слово, пусть хоть раз поплачу веселыми слезами, потому что мне тут так стало скучное. Еще раз прошу, напиши мне письмо, и по-своему, будь_ласка, а не по-московски..»
Человек должен всегда помнить, откуда она родом, где ее корни, знать историю своего народа, его язык. Знание языка народа, среди которого ты живешь, – признак культурного, образованного человека, знание родного языка – священный долг каждого^
Как гул веков, как шум веков.
Как бури дыхание, – родной язык,
Вишневых нежность лепестков,
Сурьма похода рассветная,
Неволе стон, воли пение.
Життя духовного основа»
(М Рыльский. «Родная речь я)
Наша языковая традиция достигает далеких, докняжих времена, а в период государства Киевской Руси наше слово достигло государственного созидания: было открыто не только для близких соседей, но и для самых отдаленных земель, становилась иными языками и обогащало их. Его развитию не могли помешать распри и уособиці, феодальная раздробленность и даже многовековое монголо-татарское иго. Достойно удивления, что его не стяла сабля, что его не затоптали в болото лошадиные копыта, что оно не развеялось в вихре стремительных орд, а осталось солью земли и народа.
Горели хроники, храмы и святые книги, а слово вышло из огня, как завещание. Гнане, униженное и загубленная, оно никогда не чувствовало себя как в плену безысходности. Оно словно ждало великой поры. И она пришла: большая пора формирования нации – XVI и XVII вв.
Все пришло в доселе неслыханный и невиданный движение – восстала образование, ширилась наука, обогащалась культура. Народные братства творили, сейчас единый национальный фронт. Слово познало эллинскую и римскую философию и поэтику, систему Коперника; оно стало демократическим и непобедимым, как республика Запорожская Сечь, и прекрасное, как казацкое барокко. Вполне естественно, что проявление его силы – национального самосознания – совпадает с взрывом освободительной борьбы за национальную и социальную справедливость и свободу.
Такой беспристрастный очевидец, как известный историк и путешественник сириец Павел Алеппский, еще встречался с Богданом Хмельницким, утверждает: образованность среди «казацкого народа» – обыденное явление. Он записал: «Не только все казаки, но большинство их жен и дочерей, умеют читать…»
Возникают типографии, выдаются не только духовные произведения, но и учебные пособия, научные трактаты, сугубо литературные и публицистические произведения. Типографии существуют в Киеве, Чернигове, Остроге, Заблудове – во второй половине XVII в. их насчитывается 24 по всей Украине. Отметим, что в то же время в Московском царстве – две типографии. «Свобода слова была неотъемлемым правом человека, как право человека на жизнь… Украинскому слову, охрещеному мечом и огнем в освободительной войне с польским панством, казалось, не страшны никакие тернистые пути впереди. Если Богдан Хмельницкий был отцом нации, то ее матерью была речь.
Печатные на Украине книги проникали через границу во владение Московского государства…. Патриаршие распоряжения и постановления соборов инкриминируют украинским авторам «примрачныя предложения», а потому вводятся официальные пособия по правилам «в произношении россійских букв», и, наконец, появляется императорский указ Петра i 1720 г., где узаконивается: «Внов книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать„» Так начинается мартиролог украинского языка: она становится языком закріпаченого плебса – ее слово живет в песне и думе, в фольклоре вообще… Выдающиеся достижения народного гения – летописи Самовидца, Величко, произведения Сковороды будут ждать десятилетия, пока откроются глазам изумленных потомков и станут известны в самых дальних концах мира. Украина же на долгие века превратится в страну беспросветной неграмотности. Растерзанный, розшматований народ конатиме в двух тюрьмах народов под скипетром венценосных империй – в этих тюрьмах конатиме и его речь» (Борис Харчук. «Слово и народ»).
Однако гениальные произведения И. Котляревского, Тараса Шевченко, П. Кулиша, Леси Украинки доказывают, что украинский язык не подвластна русификации, ибо она является языком великого и гордого народа. Вспомним известные слова Александра Олеся:
О слово родное! Орел закован!
Чужакам брошенное на смех!
Певчий гром родителей моих,
Детьми беспамятно забыт.
О слово родное! Шум деревьев!
Музыка зрение голубоглазых.
Шелковый спой степей широких,
Днепра миме ними левий рев…
О слово! Нудь мечом моим!
Нет, солнцем стань! Вверху остановись,
Озари мой край и розлетися
Дождями судними над ним.
Поэтому обратимся к истории, к тем фактам, которые помогут в полной мере понять причину сегодняшнего положения нашего родного языка, – языка волшебной, удивительной, благозвучной. 1720 г. – указ Петра i о запрещении книгопечатания на украинском языке. 1754 г. – указ Екатерины II – запрет преподавания на украинском языке в Киево-Могилянской академии. 1769 г. выходит распоряжение синода, согласно которым из писаных церковных книг изымаются украинские тексты, запрещаются украинские буквари. 1775 г. известный нам как год ликвидации Запорожской Сечи, которая была опорой Киево-Могилянской академии. 1811 г. закрывают и саму академию. Вспомним еще раз, что тогда Украина имела 24 типографии, Россия – 2. 1817 г. выходит постановление о преподавании в школах Западной Украины только на польском языке, а в 1847 г. имеем судебный процесс над Кирилло-Мефодиевским братством, который официально был процессом «украино-славянистов». Осужден и репрессирован Тараса Шевченко, Николая Костомарова, Пантелеймона Кулиша и многих других. Шевченко, как известно, запрещено «писать и рисовать».
в 1863 г. выходит знаменитый циркуляр министра внутренних дел Валуева, согласно которому запрещается выпуск на украинском языке любой литературы, кроме художественной, которую также под разными предлогами почти не печатают. И наконец – известный всем Эмский указ, который накладывал вето на ввоз украинских книг из других земель, посягнув на украинскую песню, театр, который уже существовал в Киеве, Полтаве, Чернигове, 1884 г. были закрыты все украинские театры, а указом Николая II 1914 г. отменено украинскую прессу.
1925 г. состоялся пленум ЦК компартии Украины, который принял постановление об «украинизации» в Украине. Но, как писал Борис Харчук, «украинизацию осуществляло поколения, осуществляло и социалистическую революцию. Это было возрождение. Оно длилось недолго, завершилось самоубийством Николая Хвылевого, Николая Скрыпника и массовым истреблением. Началась сталинщина…» С приходом к власти Кагановича 1929 г. началось новое гонение на все украинское. После «оттепели» 60-х годов, периода возрождения национальной культуры^ связанного с появлением таких известных представителей украинской литературы, как Лина Костенко. Николай Винграновский, Василий Симоненко, Иван Драч, Лесь Танюк, Василий Стус и другие, начались брежневско-сусловская денационализация, репрессии против интеллигенции, украинских писателей-патриотов.
Сегодня украинский язык – государственный, потому что хозяевами государства есть мы – украинцы. И мы должны сделать все, чтобы обеспечить дальнейшее развитие украинского языка, которая еще до войны во время парижского опроса была признана одной из самых красивых языков мира. Известно, что культура перерастает в цивилизацию лишь при условии ее интенсивного развития. А язык – это составная часть национальной культуры. Вспомним известные слова М. Рыльского:
Как росток виноградной лозы.
Лелейте язык. Пристально и неустанно.
Політь сорняк. Чище от слезы
Она пусть будет. Верно и послушно
Пусть она каждый раз служит вам.
Хоть и живет своей живой жизнью.
Как видим, поэт, который сам блестяще знал украинский язык, горячо любил ее, завещает нам и будущим поколениям ценить, оберегать это сокровище. Еще одно стихотворение М. Рыльского «Родной язык» является поэтическим уславленням родного языка, в которой отразилась вся история народа, всю его жизнь. Язык предстает перед нами как живое существо, имеющее свою душу и сердце и которая «свой дух величногідний как ржаное зерно берегла». М. Рыльский обращается к старшему поколению украинцев, которые должны передать свою любовь к родному языку детям, внукам, правнукам. Поэт мечтал, чтобы расцветало слово украинское, чтобы рождались новые песни, чтобы цвело писательство. Непокорность украинского языка поэт сравнивает с горячим духом степей времен казацкой вольницы.
Видное место занимает проблема языка в творчестве Владимира Сосюры. Так, в стихотворении «Как не любить родной язык» поэт утверждает мысль о том, что каждый украинец должен помнить, что «язык – это душа народа, народ без языка – не народ». В поэзии «О мово моя!» В. Сосюра с особой сыновней любовью говорит о богатстве родного слова, о его чудодейственную силу. Язык – это «душа громкая Украины»:
Это – матери язык. Я твои звуки
Люблю, словно глаза ребенка…
О мово украинская! Кто любит ее
Тот любит мою Украину.
Сердце поэта волнует украинское слово, он увлекается устным народным творчеством и чувствует сердцем и душой красоту украинских народных дум и песен, этих национальных святынь. Обращаясь к молодежи в стихотворении «Юноше…», В. Сосюра предостерегает, что отступничество от своего языка свидетельствует о душевной деградации человека, делает ее похожей на пожелтевший лист, что его, никому не нужного, гоняет по улицам ветер:
Листке подобный над землей,
Что ветер с дерева зрива.
Кто язык матери своей.
Как сын неблагодарный, забывает!
Поэт утверждает, что «без языка родного, юноша, и народа нашего нет».
Известный украинский поэт Дмитрий Павлычко в стихотворении «Ты отрекся от языка родного»» упрекает земляку-украинцу за Его пренебрежение родным словом:
Ты отрекся от языка родного, нет
Теперь у тебя рода, ни народа.
Чужака почета ждатимеш зря –
В твой след он бросит смех – гордыню!
В сонете «О родное слово, кто без тебя я?» поэт призывает любить Украину, лелеять и оберегать родное слово, потому что «песня, сила и отвага, мое общечеловеческое и мамино имя», что по наследству передали нам отцы и предки неизвестны», которые отстаивали и защищали этот драгоценный клад протяжении веков. Поэтому каждый из нас несет ответственность за его сохранность.
О любви монголов к своей речи говорится в поэзии Д. Павлычко «Между горами в долинах – белые юрты». Автор предполагает, что даже если бы сам Бог предложил монголам «полмира™ Европу и Азию» за родной язык, то они сказали бы: Опомнись, Бог, не надо нам ни Азій, ни Европе» И это совершенно естественно, поскольку язык народа – то самое святое его богатство:
То – наше слово, то – ежедневное чудо.
То – солнца зрение сквозь камня бельмо.
То – дух народа – о всесильный Буддо! –
Все у нас бери, только языка не дадим!.
Преданности монголов родному слову, песни, всем, что связано с духовными ценностями нации, поэт противопоставляет своих земляков (моголов, как их некогда называли):
А вы, образованные моголы,
Наги внучатая княжеской земле.
Все отдали – И родной язык, и школы
За знак манкурта по низким главе.
На защиту украинского языка всплывали И. Франко, Леся Украинка, Борис Гринченко, М. Кулиш, О. Олесь… Поэтому сохраним духовное завещание наших поэтов любить свою землю, любить родное слово, как сохранили нам наши отцы и деды родной язык в страшные времена лихолетья. Ведь мы хотим, чтобы нас уважали, а для этого, как писал Бы. Гринченко, прежде всего надо быть украинцами «мыслью, языком, делом»: «Нет! Глянем шире, глянем дальше вне Пушкина и вне Лермонтова! Почуймо себя членами всемирной человеческой семьи и возьмімо себе все хорошее, истинное, высокое и человечное, что произвела за всю жизнь человечность, возьмімо и сделаем его частью нашей души; будем родные и Гомеру и Шекспиру, и Дантові, но впереди над все зоставаймося самим собой, будем вкраїнцями-русинами мыслью, языком, делом. Тогда и только тогда мы сможем быть настоящими членами семьи цілолюдській, членами с определенными правами, а не какими-то байстрюками-безотцовщиной, что не знают своего отца – родного края и тянутся то к тому, то к другому. Таких байстрят видимо могут жалеть, но не уважать, а мы хотим, чтобы нас уважали!» Будем же помнить об этом…
–> Мова – основа духовного життя народу, втрата її, як сказав великий український письменник Панас Мирний, “смерть для його душі”.
Як нам відомо, немає жодного суспільства, яке б не знало мови, яке б не володіло цим найважливішим засобом людських зносин; нею постійно користуються люди в своїй трудовій діяльності, спрямованій на досягнення певної мети; без мови не може існувати будь-яке виробництво, не можуть розвиватися техніки, культура, наука, мистецтво; за допомогою мови, люди висловлюють свої думки і передають їх іншим людям; за допомогою мови людство зберігає й передає новим поколінням нагромаджений досвід.
Українська мова, як окрема почала формуватися у ХІV столітті, виділившись із східнослов’янської мовної спільності (давньоруської мови). Тому близькоспоріднені з українською мовою – це російська та білоруська.
Для кожної людини рідний дім – це місце, де можна відпочити від турбот, це захист від незгод, це відчуття підтримки близьких людей, їхнє тепле, ласкаве слово. Слово, мова – це те, що дає нам можливість висловити свої почуття, думки. Наша мова – українська, тому що земля наша – Україна.
Максим Рильський закликав у своїх творах та наукових працях бути уважними до рідної мови. Блискучий знавець її скарбів, він звертався до сучасників і майбутніх поколінь.
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову…
…Чистіша від сльози
Вона хай буде.
Ми щасливі і горді тим, що на білому світі є справжнє диво калинове – наша співуча українська мова, є розкішний мистецький світ, витворений розумом і серцем славних синів і дочок.
Нам, українця, треба леліяти рідну мову, плекати її, вчити своїх дітей, онуків, правнуків, — усе робити для розквіту українського слова, пісні, красного письменства.
Відродження української літератури й мови прийшло з творчістю великих майстрів слова Г. Сковороди, І. Котляревського, І. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського і особливо Тараса Шевченка.
Шевченкова мова – зразок найпильнішої уваги творця до народного слова. Саме тому Кобзар став основоположником нової української мови, предтечею її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної кобзи він відтворив чудовий мелос української мови, пісенний її лад, багатство образних засобів.
Мова для Шевченка – це найвищий дар людини й народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя.
Ну щоб, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!
Адже мова народна – це золотий запас душі народу, з якою виростаємо, якими живемо і завдяки якому маємо право і гордість милуватися рідним народом. Слова П. Тичини про мову:
Бо то не просто мова звука,
Не словникові холодини –
В них чути труд, і піт, і муки,
Чуття єдиної родини.
Одна в них спільна чути нитка
Від давнини і до сьогодні.
Сподобався твір?
Збережи в закладках – » Мова – основа духовного життя народу. Це не складно, зате не втратиш!
Рекомендую також наступні твори:
Нет подходящих публикаций
Мова – основа духовного життя народу, втрата її, як сказав великий український письменник Панас Мирний, “смерть для його душі”.
Як нам відомо, немає жодного суспільства, яке б не знало мови, яке б не володіло цим найважливішим засобом людських зносин; нею постійно користуються люди в своїй трудовій діяльності, спрямованій на досягнення певної мети; без мови не може існувати будь-яке виробництво, не можуть розвиватися техніки, культура, наука, мистецтво; за допомогою мови, люди висловлюють свої думки і передають їх іншим людям; за допомогою мови людство зберігає й передає новим поколінням нагромаджений досвід.
Українська мова, як окрема почала формуватися у ХІV столітті, виділившись із східнослов’янської мовної спільності (давньоруської мови). Тому близькоспоріднені з українською мовою – це російська та білоруська.
Для кожної людини рідний дім – це місце, де можна відпочити від турбот, це захист від незгод, це відчуття підтримки близьких людей, їхнє тепле, ласкаве слово. Слово, мова – це те, що дає нам можливість висловити свої почуття, думки. Наша мова – українська, тому що земля наша – Україна.
Максим Рильський закликав у своїх творах та наукових працях бути уважними до рідної мови. Блискучий знавець її скарбів, він звертався до сучасників і майбутніх поколінь.
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову…
…Чистіша від сльози
Вона хай буде.
Ми щасливі і горді тим, що на білому світі є справжнє диво калинове – наша співуча українська мова, є розкішний мистецький світ, витворений розумом і серцем славних синів і дочок.
Нам, українця, треба леліяти рідну мову, плекати її, вчити своїх дітей, онуків, правнуків, – усе робити для розквіту українського слова, пісні, красного письменства.
Відродження української літератури й мови прийшло з творчістю великих майстрів слова Г. Сковороди, І. Котляревського, І. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського і особливо Тараса Шевченка.
Шевченкова мова – зразок найпильнішої уваги творця до народного слова. Саме тому Кобзар став основоположником нової української мови, предтечею її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної кобзи він відтворив чудовий мелос української мови, пісенний її лад, багатство образних засобів.
Мова для Шевченка – це найвищий дар людини й народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя.
Ну щоб, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!
Адже мова народна – це золотий запас душі народу, з якою виростаємо, якими живемо і завдяки якому маємо право і гордість милуватися рідним народом.
Слова П. Тичини про мову:
Бо то не просто мова звука,
Не словникові холодини –
В них чути труд, і піт, і муки,
Чуття єдиної родини.
Одна в них спільна чути нитка
Від давнини і до сьогодні.
ПОМОГИТЕ ОЧЕНЬ ОЧЕНЬ МНОГО БАЛЛОВ ДАМ ПОМОЖЕШЬ БУДЕТ КУЧА ПЯТЕРОК ИГНОР БУДЕШЬ НЕ УЧЕМ
написать сочинение на тему :if you had the chance which country you would go and why?(минимум 15 предложений!)
плиз помогите решить задание по матеше
теплоход по течению ре киза 3 ч. проплыл 114 км . затем против течения за 2 ч. проплыл 64 км найдите :
собственную скорость теплохода
скорость течения реки
Один острый угол в прямоугольном треугольнике больше другого на 28°. Найди больший острый угол
Проверьте, является ли пара чисел (-1; 2) решением уравнений: а) х-у=1; б) 2х-3у=4; в) 2х+3у=-4; г) х-3у=4; д) х=2у; е) 3х+2у=1; ж) (х+1) (у-5)=0
В коробке лежат 15 шариков: черные белые и красные. Красных в семь раз мень чем белы? ?.
Сколько в коробке чёрных шариков?
(Допустите, что в коробке 2 красных шарика)
Помогите!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Срочно!!!!!!
На рубеже 19-20 вв Великобритания по темпам эконом ического развития уступает германии и сша. В чем заключается причина?? ответ
Помогите сократить дробь :3
2x^2+x-1 / 3x^2+4x+1
Заключним акордом тижня української мови і літератури стала літературно-мистецька година «Рідна мова – життя духовного основа», яку підготували члени літературно-творчого гуртка «Провесінь» та студенти 14-ОФ групи під керівництвом викладача української мови та літератури Проданик Н.Д.
Відкриваючи свято, викладач привітала всіх учасників свята рідної мови, яке, на жаль, перевите чорною стрічкою. Тому, що ще і сьогодні на Сході гинуть люди, ще не затягнулася рана від трагічних лютневих подій. Цими днями ми вшановуємо пам’ять молодих героїв Революції Гідності, які життя своє віддали за те, щоб ми жили щасливо у незалежній вільній Європейській країні.
На святі звучали поезії про мову, пісні «Калинова земля», «Мова вічно жива», «Людей в народ єднає мова», «Мамина мова» у виконанні студентів Анни Якимець, Галини Середи, Ірини Терех та ін.
Щирі усмішки у глядачів викликали гуморески у виконанні Дениса Стефина.
Проте, життя триває і, незважаючи ні на що, наша українська колискова мова живе, пульсує, вруниться навіть у найскладніших умовах сьогодення при вогненних ворожих ураганах, відроджується повсюди, немов казковий фенікс. І так буде вічно, бо Шевченкова мова – то не мова рабів, а мова славетної, цивілізованої освіченої християнської нації. Адже ми ніколи не були противниками інших мов, та спершу потрібно знати і поважати рідну материнську мову. Ми повинні шанувати чуже, але своє цінувати і любити понад усе. Адже українська мова – це голос нашої Батьківщини. Ми можемо знати багато мов, але українську мову нашого народу ми повинні знати найкраще, якщо хочемо, щоб нас поважали інші народи. Проданик Н.Д., викладач української мови та літератури
«Рідна мова — життя духовного основа» (Твір-роздум). Твори з розвитку мовлення. Українська мова та література. Шкільний твір.
Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію.
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється-ожива.
Як їх почує!..
(Т. Шевченко)
Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..»
Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов’язок кожного:
Як гул століть, як шум віків.
Як бурі подих, — рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів.
Життя духовного основа»
(М Рильський. «Рідна мова»)
Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу.
Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст.
Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу.
Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…»
Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід’ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір’ю була мова.
Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»).
Однак геніальні твори І. Котляревського, Тараса Шевченка, П. Куліша, Лесі Українки доводять, що українська мова не підвладна русифікації, бо вона є мовою великого і гордого народу. Згадаємо відомі слова Олександра Олеся:
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких.
Шовковий спій степів широких,
Дніпра міме ними левій рев…
О слово! Нудь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
Тож звернімося до історії, до тих фактів, які допоможуть повною мірою зрозуміти причину сьогоднішнього становища нашої рідної мови, — мови чарівної, дивовижної, милозвучної. 1720 р. — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою. 1754 р. — указ Катерини II — заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1769 р. виходить розпорядження синоду, згідно з яким з писаних церковних книг вилучаються українські тексти, забороняються українські букварі. 1775 р. відомий нам як рік ліквідації Запорозької Січі, що була опорою Києво-Могилянської академії. 1811 р. закривають і саму академію. Згадаймо ще раз, що тоді Україна мала 24 друкарні, Росія — 2. 1817 р. виходить постанова про викладання у школах Західної України тільки польською мовою, а 1847 р. маємо судовий процес над Кирило-Мефодіївським братством, який офіційно був процесом «украино-славянистов». Засуджено й репресовано Тараса Шевченка, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша та багатьох інших. Шевченку, як відомо, заборонено «писать и рисовать».
1863 р. виходить славнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, згідно з яким забороняється випуск українською мовою будь-якої літератури, крім художньої, яку також під різними приводами майже не друкують. І нарешті — відомий усім Емський указ, який накладав вето на ввезення українських книжок з інших земель, посягнувши на українську пісню, театр, який уже існував у Києві, Полтаві, Чернігові, 1884 р. було закрито всі українські театри, а указом Миколи II 1914 р. скасовано українську пресу.
1925 р. відбувся пленум ЦК компартії України, який ухвалив постанову про «українізацію» в Україні. Але, як писав Борис Харчук, «українізацію здійснювало покоління, що здійснювало й соціалістичну революцію. Це було відродження. Воно тривало недовго, завершилося самогубством Миколи Хвильового, Миколи Скрипника і масовим винищенням. Почалася сталінщина…» З приходом до влади Кагановича 1929 р. розпочалося нове гоніння на все українське. Після «відлиги» 60-х років, періоду відродження національної культури пов’язаного з появою таких відомих представників української літератури, як Ліна Костенко. Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Лесь Танюк, Василь Стус та інші, розпочалися брежнєвсько-сусловська денаціоналізація, репресії проти інтелігенції, українських письменників-патріотів.
Сьогодні українська мова — державна, бо господарями держави є ми — українці. І ми повинні зробити все, щоб забезпечити подальший розвиток української мови, яка ще до війни під час паризького опитування була визнана однією з найкрасивіших мов світу. Відомо, що культура переростає в цивілізацію лише за умов її інтенсивного розвитку. А мова — це складова частина національної культури. Згадаємо відомі слова М. Рильського:
Як парость виноградної лози.
Плекайте мову. Пильно й ненастанно.
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам.
Хоч і живе своїм живим життям.
Як бачимо, поет, який сам блискуче знав українську мову, палко любив її, заповідає нам і майбутнім поколінням цінувати, оберігати цей скарб. Ще один вірш М. Рильського «Рідна мова» є поетичним уславленням рідної мови, в якій відобразилась уся історія народу, все його життя. Мова постає перед нами як жива істота, що має свою душу і серце і котра «свій дух величногідний як житнє зерно берегла». М. Рильський звертається до старшого покоління українців, які мають передати свою любов до рідної мови дітям, онукам, правнукам. Поет мріяв, щоб розквітало слово українське, щоб народжувались нові пісні, щоб квітло письменство. Нескореність української мови поет порівнює з гарячим духом степів часів козацької вольниці.
Чільне місце займає проблема мови в творчості Володимира Сосюри. Так, у вірші «Як не любити рідну мову» поет стверджує думку про те, що кожен українець повинен пам’ятати, що «мова — це душа народу, народ без мови — не народ». У поезії «О мово моя!» В. Сосюра з особливою синівською любов’ю говорить про багатство рідного слова, про його чудодійну силу. Мова — це «душа голосна України»:
Це — матері мова. Я звуки твої
Люблю, наче очі дитини…
О мово вкраїнська! Хто любить ії
Той любить мою Україну.
Серце поета хвилює українське слово, він захоплюється усною народною творчістю і відчуває серцем і душею красу українських народних дум і пісень, цих національних святинь. Звертаючись до молоді у вірші «Юнакові…», В. Сосюра застерігає, що відступництво від своєї мови свідчить про душевну деградацію людини, робить її схожою на пожовклий лист, що його, нікому не потрібного, ганяє по вулицях вітер:
Листку подібний над землею,
Що вітер з дерева зрива.
Хто мову матері своєї.
Як син невдячний, забува!
Поет стверджує, що «без мови рідної, юначе, й народу нашого нема».
Відомий український поет Дмитро Павличко у вірші «Ти зрікся мови рідної»» дорікає земляку-українцю за Його нехтування рідним словом:
Ти зрікся мови рідної, нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма —
В твій слід він кине сміх — погорду!
У сонеті «О рідне слово, хто без тебе я?» поет закликає любити Україну, плекати й оберігати рідне слово, бо то «пісня, сила і відвага, моє вселюдське й мамине ім’я», що у спадок передали нам «батьки і предки невідомі», які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом віків. Тому кожен з нас несе відповідальність за його збереження.
Про любов монголів до своєї мови йдеться у поезії Д. Павличка «Між горами в долинах — білі юрти». Автор припускає, що навіть якби сам Бог запропонував монголам «півсвіту™ Європу й Азію» за рідну мову, то «вони сказали б: Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європі» І це абсолютно природно, оскільки мова народу — то найсвятіше його багатство:
То — наше слово, то — щоденне чудо.
То — сонця зір крізь каменя більмо.
То — дух народу — о всесильний Буддо! —
Все в нас бери, лиш мови не дамо!.
Відданості монголів рідному слову, пісні, всьому, що пов’язане з духовними цінностями нації, поет протиставляє своїх земляків (моголів, як їх колись називали):
А ви, освічені моголи,
Нагі внучата княжої землі.
Все віддали — І рідну мову, й школи
За знак манкурта на низькім чолі.
На захист української мови поставали І. Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, М. Куліш, О. Олесь… Тож збережімо духовний заповіт наших поетів любити свою землю, любити рідне слово, як зберегли нам наші батьки і діди рідну мову в страшні часи лихоліть. Адже ми хочемо, щоб нас поважали, а для цього, як писав Б. Грінченко, насамперед треба бути українцями «думкою, мовою, ділом»: «Ні! Гляньмо ширше, гляньмо далі поза Пушкіна та поза Лєрмонтова! Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і возьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за все життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самим собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до того, то до іншого. Таких байстрят мабуть можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!» Пам’ятаймо ж про це…
«Рідна мова — життя духовного основа» (Твір-роздум). Твори з розвитку мовлення. Українська мова та література. Шкільний твір.
Повернутися на сторінку Твори з розвитку мовлення
Вас можуть зацікавити:
Без мови в світі нас нема (Твір-роздум).
Бережіть наш безцінний дар — мову! (Твір-міркування).
«Бринить-співає наша мова, чарує, тішить і п’янить» (Твір-роздум).
Вертайсь, рідна мова, у серце народу, у душу Вкраїни! (Твір-роздум).
Виникнення мови (Твір-роздум).
З історії розвитку української мови (Твір-роздум).
Краса і багатство рідної мови (Твір-роздум про мову).
Краса і багатство української мови (Твір-роздум).
«Людина, байдужа до рідної мови, — дикун» (К. Паустовський) (Твір-роздум).
Мова — душа народу (Твір-роздум).
Мова — найважливіший засіб спілкування (Твір-роздум).
Мова — неоціненний скарб (Твір-роздум).
Мова — основна ознака етнічної спільності людей (Твір-роздум).
Мова — скарбниця духовності народу (Твір-роздум).
Мова єднає людей (Твір-роздум).
Мово моя українська! (Твір-роздум).
Мово моя українська! (Твір-роздум).
Мово рідна, світи в ріднім домі! (Твір-роздум).
Мово рідна, слово рідне… (Твір-роздум).
Моя рідна мова (Твір-роздум).
Народ скаже, як зав’яже… (Твір-роздум).
«Ой, яка чудова українська мова!» (Твір-опис).
Плекаймо рідну мову (Твір-роздум).
Про культуру мовлення українців (Твір-роздум).
Рідна мова — найбільше багатство (Твір-роздум).
Рідна мова (Твір-роздум).
Рідна мова в поезіях М. Рильського і В. Сосюри (Твір-аналіз).
«Рідна мова — життя духовного основа» (Твір-роздум).
Роль мови в процесі формування нації (Твір-роздум).
Роль мови в процесі формування нації (Твір-роздум).
Скільки ти знаєш мов — стільки разів ти людина (Твір-роздум).
Ти наше диво калинове (Твір-аналіз).
Українська мова в поезії (Твір-роздум).
Уславлення рідної мови в поетичній творчості Максима Рильського та Володимира Сосюри (Твір-аналіз).
Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається (Твір-роздум).
Чи треба знати кілька мов? (Твір-роздум).
Чому важливо оберігати рідну мову від забуття? (Твір-роздум).
«Як парость виноградної лози, плекайте мову» (Твір-роздум).
Як парость виноградної лози, плекайте мову (Твір-роздум).
Мова – одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію. Ну що б, здавалося, слова … Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється-ожива. Як їх почує! … (Т. Шевченко) Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: “Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому … Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському … ” Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, – ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови – священний обов’язок кожного^ Як гул століть, як шум віків. Як бурі подих, – рідна мова, Вишневих ніжність пелюстків, Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів. Життя духовного основа” (М Рильський. “Рідна мова я)
твір на тему: мова-життя духовного основа
Ответы:
Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію. Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється-ожива. Як їх почує!.. (Т. Шевченко) Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..» Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов’язок кожного^ Як гул століть, як шум віків. Як бурі подих, — рідна мова, Вишневих ніжність пелюстків, Сурма походу світанкова, Неволі стогін, волі спів. Життя духовного основа» (М Рильський. «Рідна мова я)
Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..»
Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов’язок кожного:
Як гул століть, як шум віків.
Як бурі подих, — рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів.
Життя духовного основа»
(М Рильський. «Рідна мова я)
Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу.
Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст.Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу.
Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…» Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід’ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір’ю була мова.
Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»).
Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію. На захист української мови поставали І. Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, М. Куліш, О. Олесь… Тож збережімо духовний заповіт наших поетів любити свою землю, любити рідне слово, як зберегли нам наші батьки і діди рідну мову в страшні часи лихоліть. Адже ми хочемо, щоб нас поважали, а для цього, як писав Б. Грінченко, насамперед треба бути українцями «думкою, мовою, ділом»: «Ні! Гляньмо ширше, гляньмо далі поза Пушкіна та поза Лєрмонтова! Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і возьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за все життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самим собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до того, то до іншого. Таких байстрят мабуть можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!» Пам’ятаймо ж про це…
Шкільний твір
Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію.
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється-ожива.
Як їх почує!..
(Т. Шевченко)
Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..»
Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов’язок кожного^ \
Як гул століть, як шум віків.
Як бурі подих, — рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів.
Життя духовного основа»
(М Рильський. «Рідна мова я)
Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу.
Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст.
Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу.
Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…»
Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід’ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір’ю була мова.
Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»).
Однак геніальні твори І. Котляревського, Тараса Шевченка, П. Куліша, Лесі Українки доводять, що українська мова не підвладна русифікації, бо вона є мовою великого і гордого народу. Згадаємо відомі слова Олександра Олеся:
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких.
Шовковий спій степів широких,
Дніпра міме ними левій рев…
О слово! Нудь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
Тож звернімося до історії, до тих фактів, які допоможуть повною мірою зрозуміти причину сьогоднішнього становища нашої рідної мови, — мови чарівної, дивовижної, милозвучної. 1720 р. — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою. 1754 р. — указ Катерини II — заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1769 р. виходить розпорядження синоду, згідно з яким з писаних церковних книг вилучаються українські тексти, забороняються українські букварі. 1775 р. відомий нам як рік ліквідації Запорозької Січі, що була опорою Києво-Могилянської академії. 1811 р. закривають і саму академію. Згадаймо ще раз, що тоді Україна мала 24 друкарні, Росія — 2. 1817 р. виходить постанова про викладання у школах Західної України тільки польською мовою, а 1847 р. маємо судовий процес над Кирило-Мефодіївським братством, який офіційно був процесом «украино-славянистов». Засуджено й репресовано Тараса Шевченка, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша та багатьох інших. Шевченку, як відомо, заборонено «писать и рисовать».
1863 р. виходить славнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, згідно з яким забороняється випуск українською мовою будь-якої літератури, крім художньої, яку також під різними приводами майже не друкують. І нарешті — відомий усім Емський указ, який накладав вето на ввезення українських книжок з інших земель, посягнувши на українську пісню, театр, який уже існував у Києві, Полтаві, Чернігові, 1884 р. було закрито всі українські театри, а указом Миколи II 1914 р. скасовано українську пресу.
1925 р. відбувся пленум ЦК компартії України, який ухвалив постанову про «українізацію» в Україні. Але, як писав Борис Харчук, «українізацію здійснювало покоління, що здійснювало й соціалістичну революцію. Це було відродження. Воно тривало недовго, завершилося самогубством Миколи Хвильового, Миколи Скрипника і масовим винищенням. Почалася сталінщина…» З приходом до влади Кагановича 1929 р. розпочалося нове гоніння на все українське. Після «відлиги» 60-х років, періоду відродження національної культури^ пов’язаного з появою таких відомих представників української літератури, як Ліна Костенко. Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Лесь Танюк, Василь Стус та інші, розпочалися брежнєвсько-сусловська денаціоналізація, репресії проти інтелігенції, українських письменників-патріотів.
Сьогодні українська мова — державна, бо господарями держави є ми — українці. І ми повинні зробити все, щоб забезпечити подальший розвиток української мови, яка ще до війни під час паризького опитування була визнана однією з найкрасивіших мов світу. Відомо, що культура переростає в цивілізацію лише за умов її інтенсивного розвитку. А мова — це складова частина національної культури. Згадаємо відомі слова М. Рильського:
Як парость виноградної лози.
Плекайте мову. Пильно й ненастанно.
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам.
Хоч і живе своїм живим життям.
Як бачимо, поет, який сам блискуче знав українську мову, палко любив її, заповідає нам і майбутнім поколінням цінувати, оберігати цей скарб. Ще один вірш М. Рильського «Рідна мова» є поетичним уславленням рідної мови, в якій відобразилась уся історія народу, все його життя. Мова постає перед нами як жива істота, що має свою душу і серце і котра «свій дух величногідний як житнє зерно берегла». М. Рильський звертається до старшого покоління українців, які мають передати свою любов до рідної мови дітям, онукам, правнукам. Поет мріяв, щоб розквітало слово українське, щоб народжувались нові пісні, щоб квітло письменство. Нескореність української мови поет порівнює з гарячим духом степів часів козацької вольниці.
Чільне місце займає проблема мови в творчості Володимира Сосюри. Так, у вірші «Як не любити рідну мову» поет стверджує думку про те, що кожен українець повинен пам’ятати, що «мова — це душа народу, народ без мови — не народ». У поезії «О мово моя!» В. Сосюра з особливою синівською любов’ю говорить про багатство рідного слова, про його чудодійну силу. Мова — це «душа голосна України»:
Це — матері мова. Я звуки твої
Люблю, наче очі дитини…
О мово вкраїнська! Хто любить ії
Той любить мою Україну.
Серце поета хвилює українське слово, він захоплюється усною народною творчістю і відчуває серцем і душею красу українських народних дум і пісень, цих національних святинь. Звертаючись до молоді у вірші «Юнакові…», В. Сосюра застерігає, що відступництво від своєї мови свідчить про душевну деградацію людини, робить її схожою на пожовклий лист, що його, нікому не потрібного, ганяє по вулицях вітер:
Листку подібний над землею,
Що вітер з дерева зрива.
Хто мову матері своєї.
Як син невдячний, забува!
Поет стверджує, що «без мови рідної, юначе, й народу нашого нема».
Відомий український поет Дмитро Павличко у вірші «Ти зрікся мови рідної»» дорікає земляку-українцю за Його нехтування рідним словом:
Ти зрікся мови рідної, нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма —
В твій слід він кине сміх — погорду!
У сонеті «О рідне слово, хто без тебе я?» поет закликає любити Україну, плекати й оберігати рідне слово, бо то «пісня, сила і відвага, моє вселюдське й мамине ім’я», що у спадок передали нам «батьки і предки невідомі», які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом віків. Тому кожен з нас несе відповідальність за його збереження.
Про любов монголів до своєї мови йдеться у поезії Д. Павличка «Між горами в долинах — білі юрти». Автор припускає, що навіть якби сам Бог запропонував монголам «півсвіту™ Європу й Азію» за рідну мову, то «вони сказали б: Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європі» І це абсолютно природно, оскільки мова народу — то найсвятіше його багатство:
То — наше слово, то — щоденне чудо.
То — сонця зір крізь каменя більмо.
То — дух народу — о всесильний Буддо! —
Все в нас бери, лиш мови не дамо!.
Відданості монголів рідному слову, пісні, всьому, що пов’язане з духовними цінностями нації, поет протиставляє своїх земляків (моголів, як їх колись називали):
А ви, освічені моголи,
Нагі внучата княжої землі.
Все віддали — І рідну мову, й школи
За знак манкурта на низькім чолі.
На захист української мови поставали І. Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, М. Куліш, О. Олесь… Тож збережімо духовний заповіт наших поетів любити свою землю, любити рідне слово, як зберегли нам наші батьки і діди рідну мову в страшні часи лихоліть. Адже ми хочемо, щоб нас поважали, а для цього, як писав Б. Грінченко, насамперед треба бути українцями «думкою, мовою, ділом»: «Ні! Гляньмо ширше, гляньмо далі поза Пушкіна та поза Лєрмонтова! Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і возьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за все життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самим собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до того, то до іншого. Таких байстрят мабуть можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!» Пам’ятаймо ж про це…
ПРАВИЛЬНО ЛИ РАССТАВЛЕНЫ ЗАПЯТЫЕ
Международный женский день мы празднуем не только дома , но и в школе с ребятами и учителями . Заранее всем классом мы готовим настоящий праздник, сочиняем поздравления для женщин учителей. Однажды мы решили для каждой нашей учительницы сделать открытку своими руками. На уроке труда мы попросили учителя помочь нам сделать поздравительные послания, и работа закипела. Праздничный сюрприз удался, никто из школьных учителей не ожидал от нас подарка, и их искренняя радость была нам очень приятна.
Мальчики из нашего класса каждый год стараются удивить нас и это у них хорошо получается. Наверное, в выборе подарка им помогают мамы, но их искренние пожелания в этот весенний день очень нравятся всем девочкам. А мне по душе сплоченность нашего класса, когда мы вместе придумываем сценарий для весеннего праздника. Ведь нужно, чтобы конкурсы понравились и девочкам и мальчикам и чтобы не скучали ни те, ни другие. В такие моменты мы часто спорим, но всегда находим подходящее решение.
Восьмого марта мы устраиваем небольшой концерт, показывая свои самые лучшие умения. Кто-то из ребят красиво поет, кто-то танцует, показывает фокусы или всем классом мы разыгрываем праздничный спектакль перед зрителями. Задолго до 8 марта после уроков мы репетируем все сценки, чтобы наша школьная премьера пользовалась успехом. Для праздничной постановки мы всегда выбираем радостный и веселый сюжет, чтобы при этом каждому из ребят досталась пусть небольшая, но все-таки своя роль.
Некоторое число увеличили в 7 раз и полученное число уменьшили на 54. В результате получили число 100. Найдите неизвестное число.
ПОМОГИТЕ, ОЧЕНЬ НУЖНО!!!!
Как это разделить на три одинаковые формы
Основная мысль произведения Паустовского растрепАнны воробей
Задача помогите составить условие. От дома до работы маме нужно ехать 20 минут на автобусе ещё 10 минут идти пешком сколько времени у неё уходит на дорогу от дома до работы и обратно без учёта времени ожидании автобуса?
Найдите все целые числа, удовлетворяющие неравенству:1)6х-х^2>0; 2)3х+х^2<0; 3)х^2-40
Об изменяемости органического мира свидетельствует:
а – историческое развитие земной поверхности
б – клеточное строение всех организмов
в – многообразие форм рельефа
г – наличие одинаковых химических элементов в составе всех организмов
Допишите предложение.
Выросты цитоплазмы, с помощью которых обыкновенная амеба передвигается и захватывает добычу,- это,,,,,,,,,
Может учит кто франц яз, очень -очееень нужно!!!!
перевод
Вдоль ограды парка проложена велосипедная дорожка.Парк имеет форму прямоугольнка.Длина дорожки 3км,а короткая сторона парка равна 600м.Какова площадь парка?
Язык – одно из многих чудес, созданных людьми. Она отражает душу народа, его историю.
Ну что бы, казалось, слова…
Слова и голос – больше ничего.
А сердце бьется-панаса.
Как их услышит!..
(Т. Шевченко)
Эти строки Кобзарь написал в 1848 г. под впечатлением услышанной однажды вечером на Кос-Арале украинской песни, которую пел матрос-украинец. А еще раньше, живя в Петербурге, Шевченко просит писать к нему письма с Украины на родном языке, которую называет прекрасной, мелодичной, милой. Так, в письме к брату Никиты поэт пишет: «пожалуйста, напиши мне так, как я к тебе пишу, не по-московски, а по-нашему… Пусть же я хоть раз через бумагу услышу родное слово, пусть хоть раз поплачу веселыми слезами, потому что мне тут так стало скучное. Еще раз прошу, напиши мне письмо, и по-своему, будь_ласка, а не по-московски..»
Человек должен всегда помнить, откуда она родом, где ее корни, знать историю своего народа, его язык. Знание языка народа, среди которого ты живешь, – признак культурного, образованного человека, знание родного языка – священный долг каждого^
Как гул веков, как шум веков.
Как бури дыхание, – родной язык,
Вишневых нежность лепестков,
Сурьма похода рассветная,
Неволе стон, воли пение.
Життя духовного основа»
(М Рыльский. «Родная речь я)
Наша языковая традиция достигает далеких, докняжих времена, а в период государства Киевской Руси наше слово достигло государственного созидания: было открыто не только для близких соседей, но и для самых отдаленных земель, становилась иными языками и обогащало их. Его развитию не могли помешать распри и уособиці, феодальная раздробленность и даже многовековое монголо-татарское иго. Достойно удивления, что его не стяла сабля, что его не затоптали в болото лошадиные копыта, что оно не развеялось в вихре стремительных орд, а осталось солью земли и народа.
Горели хроники, храмы и святые книги, а слово вышло из огня, как завещание. Гнане, униженное и загубленная, оно никогда не чувствовало себя как в плену безысходности. Оно словно ждало великой поры. И она пришла: большая пора формирования нации – XVI и XVII вв.
Все пришло в доселе неслыханный и невиданный движение – восстала образование, ширилась наука, обогащалась культура. Народные братства творили, сейчас единый национальный фронт. Слово познало эллинскую и римскую философию и поэтику, систему Коперника; оно стало демократическим и непобедимым, как республика Запорожская Сечь, и прекрасное, как казацкое барокко. Вполне естественно, что проявление его силы – национального самосознания – совпадает с взрывом освободительной борьбы за национальную и социальную справедливость и свободу.
Такой беспристрастный очевидец, как известный историк и путешественник сириец Павел Алеппский, еще встречался с Богданом Хмельницким, утверждает: образованность среди «казацкого народа» – обыденное явление. Он записал: «Не только все казаки, но большинство их жен и дочерей, умеют читать…»
Возникают типографии, выдаются не только духовные произведения, но и учебные пособия, научные трактаты, сугубо литературные и публицистические произведения. Типографии существуют в Киеве, Чернигове, Остроге, Заблудове – во второй половине XVII в. их насчитывается 24 по всей Украине. Отметим, что в то же время в Московском царстве – две типографии. «Свобода слова была неотъемлемым правом человека, как право человека на жизнь… Украинскому слову, охрещеному мечом и огнем в освободительной войне с польским панством, казалось, не страшны никакие тернистые пути впереди. Если Богдан Хмельницкий был отцом нации, то ее матерью была речь.
Печатные на Украине книги проникали через границу во владение Московского государства…. Патриаршие распоряжения и постановления соборов инкриминируют украинским авторам «примрачныя предложения», а потому вводятся официальные пособия по правилам «в произношении россійских букв», и, наконец, появляется императорский указ Петра i 1720 г., где узаконивается: «Внов книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать„» Так начинается мартиролог украинского языка: она становится языком закріпаченого плебса – ее слово живет в песне и думе, в фольклоре вообще… Выдающиеся достижения народного гения – летописи Самовидца, Величко, произведения Сковороды будут ждать десятилетия, пока откроются глазам изумленных потомков и станут известны в самых дальних концах мира. Украина же на долгие века превратится в страну беспросветной неграмотности. Растерзанный, розшматований народ конатиме в двух тюрьмах народов под скипетром венценосных империй – в этих тюрьмах конатиме и его речь» (Борис Харчук. «Слово и народ»).
Однако гениальные произведения И. Котляревского, Тараса Шевченко, П. Кулиша, Леси Украинки доказывают, что украинский язык не подвластна русификации, ибо она является языком великого и гордого народа. Вспомним известные слова Александра Олеся:
О слово родное! Орел закован!
Чужакам брошенное на смех!
Певчий гром родителей моих,
Детьми беспамятно забыт.
О слово родное! Шум деревьев!
Музыка зрение голубоглазых.
Шелковый спой степей широких,
Днепра миме ними левий рев…
О слово! Нудь мечом моим!
Нет, солнцем стань! Вверху остановись,
Озари мой край и розлетися
Дождями судними над ним.
Поэтому обратимся к истории, к тем фактам, которые помогут в полной мере понять причину сегодняшнего положения нашего родного языка, – языка волшебной, удивительной, благозвучной. 1720 г. – указ Петра i о запрещении книгопечатания на украинском языке. 1754 г. – указ Екатерины II – запрет преподавания на украинском языке в Киево-Могилянской академии. 1769 г. выходит распоряжение синода, согласно которым из писаных церковных книг изымаются украинские тексты, запрещаются украинские буквари. 1775 г. известный нам как год ликвидации Запорожской Сечи, которая была опорой Киево-Могилянской академии. 1811 г. закрывают и саму академию. Вспомним еще раз, что тогда Украина имела 24 типографии, Россия – 2. 1817 г. выходит постановление о преподавании в школах Западной Украины только на польском языке, а в 1847 г. имеем судебный процесс над Кирилло-Мефодиевским братством, который официально был процессом «украино-славянистов». Осужден и репрессирован Тараса Шевченко, Николая Костомарова, Пантелеймона Кулиша и многих других. Шевченко, как известно, запрещено «писать и рисовать».
в 1863 г. выходит знаменитый циркуляр министра внутренних дел Валуева, согласно которому запрещается выпуск на украинском языке любой литературы, кроме художественной, которую также под разными предлогами почти не печатают. И наконец – известный всем Эмский указ, который накладывал вето на ввоз украинских книг из других земель, посягнув на украинскую песню, театр, который уже существовал в Киеве, Полтаве, Чернигове, 1884 г. были закрыты все украинские театры, а указом Николая II 1914 г. отменено украинскую прессу.
1925 г. состоялся пленум ЦК компартии Украины, который принял постановление об «украинизации» в Украине. Но, как писал Борис Харчук, «украинизацию осуществляло поколения, осуществляло и социалистическую революцию. Это было возрождение. Оно длилось недолго, завершилось самоубийством Николая Хвылевого, Николая Скрыпника и массовым истреблением. Началась сталинщина…» С приходом к власти Кагановича 1929 г. началось новое гонение на все украинское. После «оттепели» 60-х годов, периода возрождения национальной культуры^ связанного с появлением таких известных представителей украинской литературы, как Лина Костенко. Николай Винграновский, Василий Симоненко, Иван Драч, Лесь Танюк, Василий Стус и другие, начались брежневско-сусловская денационализация, репрессии против интеллигенции, украинских писателей-патриотов.
Сегодня украинский язык – государственный, потому что хозяевами государства есть мы – украинцы. И мы должны сделать все, чтобы обеспечить дальнейшее развитие украинского языка, которая еще до войны во время парижского опроса была признана одной из самых красивых языков мира. Известно, что культура перерастает в цивилизацию лишь при условии ее интенсивного развития. А язык – это составная часть национальной культуры. Вспомним известные слова М. Рыльского:
Как росток виноградной лозы.
Лелейте язык. Пристально и неустанно.
Політь сорняк. Чище от слезы
Она пусть будет. Верно и послушно
Пусть она каждый раз служит вам.
Хоть и живет своей живой жизнью.
Как видим, поэт, который сам блестяще знал украинский язык, горячо любил ее, завещает нам и будущим поколениям ценить, оберегать это сокровище. Еще одно стихотворение М. Рыльского «Родной язык» является поэтическим уславленням родного языка, в которой отразилась вся история народа, всю его жизнь. Язык предстает перед нами как живое существо, имеющее свою душу и сердце и которая «свой дух величногідний как ржаное зерно берегла». М. Рыльский обращается к старшему поколению украинцев, которые должны передать свою любовь к родному языку детям, внукам, правнукам. Поэт мечтал, чтобы расцветало слово украинское, чтобы рождались новые песни, чтобы цвело писательство. Непокорность украинского языка поэт сравнивает с горячим духом степей времен казацкой вольницы.
Видное место занимает проблема языка в творчестве Владимира Сосюры. Так, в стихотворении «Как не любить родной язык» поэт утверждает мысль о том, что каждый украинец должен помнить, что «язык – это душа народа, народ без языка – не народ». В поэзии «О мово моя!» В. Сосюра с особой сыновней любовью говорит о богатстве родного слова, о его чудодейственную силу. Язык – это «душа громкая Украины»:
Это – матери язык. Я твои звуки
Люблю, словно глаза ребенка…
О мово украинская! Кто любит ее
Тот любит мою Украину.
Сердце поэта волнует украинское слово, он увлекается устным народным творчеством и чувствует сердцем и душой красоту украинских народных дум и песен, этих национальных святынь. Обращаясь к молодежи в стихотворении «Юноше…», В. Сосюра предостерегает, что отступничество от своего языка свидетельствует о душевной деградации человека, делает ее похожей на пожелтевший лист, что его, никому не нужного, гоняет по улицам ветер:
Листке подобный над землей,
Что ветер с дерева зрива.
Кто язык матери своей.
Как сын неблагодарный, забывает!
Поэт утверждает, что «без языка родного, юноша, и народа нашего нет».
Известный украинский поэт Дмитрий Павлычко в стихотворении «Ты отрекся от языка родного»» упрекает земляку-украинцу за Его пренебрежение родным словом:
Ты отрекся от языка родного, нет
Теперь у тебя рода, ни народа.
Чужака почета ждатимеш зря –
В твой след он бросит смех – гордыню!
В сонете «О родное слово, кто без тебя я?» поэт призывает любить Украину, лелеять и оберегать родное слово, потому что «песня, сила и отвага, мое общечеловеческое и мамино имя», что по наследству передали нам отцы и предки неизвестны», которые отстаивали и защищали этот драгоценный клад протяжении веков. Поэтому каждый из нас несет ответственность за его сохранность.
О любви монголов к своей речи говорится в поэзии Д. Павлычко «Между горами в долинах – белые юрты». Автор предполагает, что даже если бы сам Бог предложил монголам «полмира™ Европу и Азию» за родной язык, то они сказали бы: Опомнись, Бог, не надо нам ни Азій, ни Европе» И это совершенно естественно, поскольку язык народа – то самое святое его богатство:
То – наше слово, то – ежедневное чудо.
То – солнца зрение сквозь камня бельмо.
То – дух народа – о всесильный Буддо! –
Все у нас бери, только языка не дадим!.
Преданности монголов родному слову, песни, всем, что связано с духовными ценностями нации, поэт противопоставляет своих земляков (моголов, как их некогда называли):
А вы, образованные моголы,
Наги внучатая княжеской земле.
Все отдали – И родной язык, и школы
За знак манкурта по низким главе.
На защиту украинского языка всплывали И. Франко, Леся Украинка, Борис Гринченко, М. Кулиш, О. Олесь… Поэтому сохраним духовное завещание наших поэтов любить свою землю, любить родное слово, как сохранили нам наши отцы и деды родной язык в страшные времена лихолетья. Ведь мы хотим, чтобы нас уважали, а для этого, как писал Бы. Гринченко, прежде всего надо быть украинцами «мыслью, языком, делом»: «Нет! Глянем шире, глянем дальше вне Пушкина и вне Лермонтова! Почуймо себя членами всемирной человеческой семьи и возьмімо себе все хорошее, истинное, высокое и человечное, что произвела за всю жизнь человечность, возьмімо и сделаем его частью нашей души; будем родные и Гомеру и Шекспиру, и Дантові, но впереди над все зоставаймося самим собой, будем вкраїнцями-русинами мыслью, языком, делом. Тогда и только тогда мы сможем быть настоящими членами семьи цілолюдській, членами с определенными правами, а не какими-то байстрюками-безотцовщиной, что не знают своего отца – родного края и тянутся то к тому, то к другому. Таких байстрят видимо могут жалеть, но не уважать, а мы хотим, чтобы нас уважали!» Будем же помнить об этом…
–>
Мова – основа духовного життя народу, втрата її, як сказав великий український письменник Панас Мирний, “смерть для його душі”.
Як нам відомо, немає жодного суспільства, яке б не знало мови, яке б не володіло цим найважливішим засобом людських зносин; нею постійно користуються люди в своїй трудовій діяльності, спрямованій на досягнення певної мети; без мови не може існувати будь-яке виробництво, не можуть розвиватися техніки, культура, наука, мистецтво; за допомогою мови, люди висловлюють свої думки і передають їх іншим людям; за допомогою мови людство зберігає й передає новим поколінням нагромаджений досвід.
Українська мова, як окрема почала формуватися у ХІV столітті, виділившись із східнослов’янської мовної спільності (давньоруської мови). Тому близькоспоріднені з українською мовою – це російська та білоруська.
Для кожної людини рідний дім – це місце, де можна відпочити від турбот, це захист від незгод, це відчуття підтримки близьких людей, їхнє тепле, ласкаве слово. Слово, мова – це те, що дає нам можливість висловити свої почуття, думки. Наша мова – українська, тому що земля наша – Україна.
Максим Рильський закликав у своїх творах та наукових працях бути уважними до рідної мови. Блискучий знавець її скарбів, він звертався до сучасників і майбутніх поколінь.
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову…
…Чистіша від сльози
Вона хай буде.
Ми щасливі і горді тим, що на білому світі є справжнє диво калинове – наша співуча українська мова, є розкішний мистецький світ, витворений розумом і серцем славних синів і дочок.
Нам, українця, треба леліяти рідну мову, плекати її, вчити своїх дітей, онуків, правнуків, — усе робити для розквіту українського слова, пісні, красного письменства.
Відродження української літератури й мови прийшло з творчістю великих майстрів слова Г. Сковороди, І. Котляревського, І. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського і особливо Тараса Шевченка.
Шевченкова мова – зразок найпильнішої уваги творця до народного слова. Саме тому Кобзар став основоположником нової української мови, предтечею її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної кобзи він відтворив чудовий мелос української мови, пісенний її лад, багатство образних засобів.
Мова для Шевченка – це найвищий дар людини й народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя.
Ну щоб, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!
Адже мова народна – це золотий запас душі народу, з якою виростаємо, якими живемо і завдяки якому маємо право і гордість милуватися рідним народом.
Слова П. Тичини про мову:
Бо то не просто мова звука,
Не словникові холодини –
В них чути труд, і піт, і муки,
Чуття єдиної родини.
Одна в них спільна чути нитка
Від давнини і до сьогодні.
Сподобався твір?
Збережи в закладках – » Мова – основа духовного життя народу. Це не складно, зате не втратиш!
Рекомендую також наступні твори:
Нет подходящих публикаций
Мова – основа духовного життя народу, втрата її, як сказав великий український письменник Панас Мирний, “смерть для його душі”.
Як нам відомо, немає жодного суспільства, яке б не знало мови, яке б не володіло цим найважливішим засобом людських зносин; нею постійно користуються люди в своїй трудовій діяльності, спрямованій на досягнення певної мети; без мови не може існувати будь-яке виробництво, не можуть розвиватися техніки, культура, наука, мистецтво; за допомогою мови, люди висловлюють свої думки і передають їх іншим людям; за допомогою мови людство зберігає й передає новим поколінням нагромаджений досвід.
Українська мова, як окрема почала формуватися у ХІV столітті, виділившись із східнослов’янської мовної спільності (давньоруської мови). Тому близькоспоріднені з українською мовою – це російська та білоруська.
Для кожної людини рідний дім – це місце, де можна відпочити від турбот, це захист від незгод, це відчуття підтримки близьких людей, їхнє тепле, ласкаве слово. Слово, мова – це те, що дає нам можливість висловити свої почуття, думки. Наша мова – українська, тому що земля наша – Україна.
Максим Рильський закликав у своїх творах та наукових працях бути уважними до рідної мови. Блискучий знавець її скарбів, він звертався до сучасників і майбутніх поколінь.
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову…
…Чистіша від сльози
Вона хай буде.
Ми щасливі і горді тим, що на білому світі є справжнє диво калинове – наша співуча українська мова, є розкішний мистецький світ, витворений розумом і серцем славних синів і дочок.
Нам, українця, треба леліяти рідну мову, плекати її, вчити своїх дітей, онуків, правнуків, – усе робити для розквіту українського слова, пісні, красного письменства.
Відродження української літератури й мови прийшло з творчістю великих майстрів слова Г. Сковороди, І. Котляревського, І. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського і особливо Тараса Шевченка.
Шевченкова мова – зразок найпильнішої уваги творця до народного слова. Саме тому Кобзар став основоположником нової української мови, предтечею її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної кобзи він відтворив чудовий мелос української мови, пісенний її лад, багатство образних засобів.
Мова для Шевченка – це найвищий дар людини й народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя.
Ну щоб, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється – ожива,
Як їх почує!
Адже мова народна – це золотий запас душі народу, з якою виростаємо, якими живемо і завдяки якому маємо право і гордість милуватися рідним народом.
Слова П. Тичини про мову:
Бо то не просто мова звука,
Не словникові холодини –
В них чути труд, і піт, і муки,
Чуття єдиної родини.
Одна в них спільна чути нитка
Від давнини і до сьогодні.
ПОМОГИТЕ ОЧЕНЬ ОЧЕНЬ МНОГО БАЛЛОВ ДАМ ПОМОЖЕШЬ БУДЕТ КУЧА ПЯТЕРОК ИГНОР БУДЕШЬ НЕ УЧЕМ
написать сочинение на тему :if you had the chance which country you would go and why?(минимум 15 предложений!)
Решите уравнение: 2sin^2 (x) – cos (2x) = 1.
N828
Вычислите
а) 1/3+ 1/3+1/3 е)7/26+ 5/26+1/26
б)1/5+ 2/5+3/5
в)3/7+ 2/7+1/7
г)7/30+ 7/30+/1/30
д)3/10+ 2/10+1/10
плиз помогите решить задание по матеше
теплоход по течению ре киза 3 ч. проплыл 114 км . затем против течения за 2 ч. проплыл 64 км найдите :
собственную скорость теплохода
скорость течения реки
Один острый угол в прямоугольном треугольнике больше другого на 28°. Найди больший острый угол
Проверьте, является ли пара чисел (-1; 2) решением уравнений: а) х-у=1; б) 2х-3у=4; в) 2х+3у=-4; г) х-3у=4; д) х=2у; е) 3х+2у=1; ж) (х+1) (у-5)=0
В коробке лежат 15 шариков: черные белые и красные. Красных в семь раз мень чем белы? ?.
Сколько в коробке чёрных шариков?
(Допустите, что в коробке 2 красных шарика)
Помогите!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Срочно!!!!!!
На рубеже 19-20 вв Великобритания по темпам эконом ического развития уступает германии и сша. В чем заключается причина?? ответ
Помогите сократить дробь :3
2x^2+x-1 / 3x^2+4x+1
Заключним акордом тижня української мови і літератури стала літературно-мистецька година «Рідна мова – життя духовного основа», яку підготували члени літературно-творчого гуртка «Провесінь» та студенти 14-ОФ групи під керівництвом викладача української мови та літератури Проданик Н.Д.
Відкриваючи свято, викладач привітала всіх учасників свята рідної мови, яке, на жаль, перевите чорною стрічкою. Тому, що ще і сьогодні на Сході гинуть люди, ще не затягнулася рана від трагічних лютневих подій. Цими днями ми вшановуємо пам’ять молодих героїв Революції Гідності, які життя своє віддали за те, щоб ми жили щасливо у незалежній вільній Європейській країні.
На святі звучали поезії про мову, пісні «Калинова земля», «Мова вічно жива», «Людей в народ єднає мова», «Мамина мова» у виконанні студентів Анни Якимець, Галини Середи, Ірини Терех та ін.
Щирі усмішки у глядачів викликали гуморески у виконанні Дениса Стефина.
Проте, життя триває і, незважаючи ні на що, наша українська колискова мова живе, пульсує, вруниться навіть у найскладніших умовах сьогодення при вогненних ворожих ураганах, відроджується повсюди, немов казковий фенікс. І так буде вічно, бо Шевченкова мова – то не мова рабів, а мова славетної, цивілізованої освіченої християнської нації. Адже ми ніколи не були противниками інших мов, та спершу потрібно знати і поважати рідну материнську мову. Ми повинні шанувати чуже, але своє цінувати і любити понад усе. Адже українська мова – це голос нашої Батьківщини. Ми можемо знати багато мов, але українську мову нашого народу ми повинні знати найкраще, якщо хочемо, щоб нас поважали інші народи.
Проданик Н.Д., викладач української мови та літератури