Сочинение на тему маленький горбань на украинском

10 вариантов

  1. Улітку, коли гостювала у бабусі, я спостерігала трохи сумну картину. Качка висиділа 12 каченят. Одне каченятко виявилося кривеньким. Від самого початку на подвір’ї кривенькому каченяті не було життя. Його дзьобали і кури, і дорослі качки, а за ними й малі каченята. Іноді бідолашне каченя крякало від болю і незграбно намагалося ухилитися від кривдників. До тарілки з кашею малому важко було проштовхнутися. Я помітила, що й мати-качка не жаліла бідолаху. Коли вона вела свою сімейку до водойми, ні на мить не зупинялася, щоб зачекати кривеньке каченя. Я, звичайно, як могла намагалася захистити бідолашне створіння, окремо годувала його. Але змінити жорстокі правила пташиного двору даремно було й сподіватися.
    Мені пригадався цей сумний випадок з каченям, коли я читала оповідання Спиридона Черкасенка “Маленький горбань”. Прикро те, що ми, люди, за деяких обставин мало відрізняємося від представників пташиного двору. Герой оповідання С. Черкасенка — маленький горбань Павлик. Він хоче гуляти з дітьми і бути рівноправним у їхньому товаристві. Хлопчики його не приймають до гурту. Доводиться сидіти неподалік зі своїм мудрим дідусем Антипом. Та всидіти важко. Навколо вирує весна. Павликові теж хочеться побігати з м’ячем разом, з хлопчиками. Але його там б’ють і ображають. З дівчатками йому добре, вони його не ображають. Дівчатка з цікавістю слухають його казки, дивовижні сни. І грають з ним у крем’яхи із задоволенням.
    У Павлика чутливе серце. Йому жаль бідолашного зайчика, якого вижила з хатини Коза-Дереза. Та він не тільки жалісливий, а й сміливий, справедливий хлопчик. Він заступився за хлопчика, якого повалив на землю Захарко. У степу діти паличками намітили жайворонячі гнізда, щоб потім забрати з них пташенят, але Павлик був проти цього. Він розповів одноліткам, що не треба забирати з гніздечок пташенят, бо матері будуть плакати. А коли його не послухали, Павлик повисмикував мітки. Захарко розсердився і дуже побив Павлика. Малий знепритомнів. Дідусь на руках приніс Павлика і поклав у ліжко. Він сумно розмірковував над майбутнім онука. Наступного ранку привів до ліжка Захарка. Він сказав Павликові, що той може побити Захарка. Та Павлик попросив дідуся не карати Захарка, бо він насправді добрий хлопчик. Дідусь залишив обох хлопчиків і пішов по матір Захарка. Коли дорослі переступили поріг кімнати, Павлик і Захарко грали у крем’яхи і весело сміялися. Побачивши цю картину, мати розбишакуватого Захарка не втрималася від сліз радості.

  2. Спиридон Черкасенко
    МАЛЕНЬКИЙ ГОРБАНЬ

    Оповідання
    I
    Квітень. Свято.
    Весело й шумливо на вигоні за шахтарською слобідкою. Ген далі до залізниці зібралась доросла молодь: парубки в червоних, синіх, зелених, жовтих сорочках під пояс, у піджаках і новеньких картузах, в гарних чоботях з блискучими халявами; дівчата в різнобарвних спідницях, у вишиваних сорочках, у намисті й стрічках, у новеньких хусточках — водять короля, співаючи пісень під гармошку, а деякі сидять просто на траві, дивляться на вигадливий танок, балакають, лущать насіння.
    Малеча, ближче до хат, захоплена своїм, — дівчатка, окремо, хлопчики окремо. Дівчатка, порозсідавшись невеличкими купками, граються в крем’яхи; хлопці, поділившись на дві лави, змагаються в м’яча. Якого не прийнято, той сидить тут, осторонь, і з цікавістю стежить за грою.
    Біганина, галас, регіт…
    Халупка, де живе дід Антип з удовою-дочкою й онуком Павликом, стоїть край слобідки, нічим не огороджена, як і всі інші шахтарські хатки. За нею починається вигін, а за вигоном, через великий шлях, зелений тепера, — барвистий панський степ.
    Світить сонечко, припікає. Тепло й радісно. Ясний, погожий день викликав з халупки навіть старого колишнього шахтаря, тепера шахтового конюха, діда Антипа.
    Покурюючи люлечку, сидить він під вікном на призьбі, а поруч його — Павлик. Обоє захоплені хлопчачою грою в м’яча, обом сіяють обличчя од великої втіхи: короткими, уривчастими вигуками й гучним сміхом вони виявляють своє задоволення, ніби самі беруть участь у грі.
    — Ось глянь, дідусю… ось глянь на Проньку!.. тх-х-хи-хи-хи-и! — захлинається од реготу Павлик, нагинаючи голову аж до худих, гострих колін і коливаючи великим горбом.
    — Хе!.. Здорово, шибеник!.. А, який, матері його мішок груш!.. Ну й біга… Ага, не влучив!.. Ні, брат, Проньку не влучиш! Пронька, брат, як тая куля, хе-хе-хе! — хвилюється й собі старий Антип, притупуючи ногою, й спльовує набік.
    — Тхі-гі-гі-і-іх! – аж вищить, сміючись, Павлик.
    — Гоп-гоп! Та-та-та-та!.. Хе-хе-хе! втік, матері його мішок груш!.. Чий такий? — питає дід ще про якого-не-будь меткого пустуна.
    — Який? отой… найбільший? — перепитує Павлик і показує пальцем. — То ж тітчин Явдошин… Захарко.
    — Ну й прудкий! як заєць.
    — Він, дідусю, тютюн курить.
    — Ов?.. А, який! — обурюється дід. — Вишпарити поганця! небезпременно вишпарити ремінякою. А, який! Тютюн… хм! А бігає здорово! Конем не доженеш. А-та-та-та! ач, як ушкварив! Треба, треба буде Явдосі сказати. Вишпарити брикуна, щоб не привчався казна до чого!..
    — Він, дідусю, й гроші в матері краде на тютюн.
    — Ов?.. А, який…
    — Дідусю… піду й я до них…
    — Ти?.. Хм…
    Дід Антип глянув скоса на Павлика, сковзнув очима по горбу, по глибоких, променистих, розумних очах його, що одсвічували далеко захованим тихим смутком, і одвернувся, наморщивши чоло й наїживши свої кострубаті, сиві, як попіл, рясні брови.
    — Хм… та-ак.. туди, говориш?
    — Еге.
    — Розбишаки вони, сину. Ще битимуть. Ач, які зайдиголови!.. Пронька, Пронька — глянь, що виробля! А, який! — заминав дід мову.
    Старому було ніяково. Не від того він був, щоб потішити онука. Незважаючи на його страшний, химерний горб, дід дуже любив хлопця. Але він гаразд знав вдачу всіх отих Захарків, Проньок та інших, знав, що за великим Павликовим горбом діти ще не вміють побачити чудового серця його, тому боявся, що пустуни зобидять хлопця: вже не раз доводилося йому, йдучи з роботи, рятувати Павлика й скубти за чуба напасників.
    — Я, дідусю, до дівчат.
    — До дівчат? — зрадів дід. — Хе-хе-хе! до дівчат, сину, можна… Дівчата, сину, — вони, той… не такі, як оті паливоди, хлопці. Вони тихі… оті дівчата. До дівчат можна — вони не зобидять.
    Павлик пішов.
    Дід Антип вийняв з рота люльку й дивився вслід онукові, як він ішов перехильцем, як качка, коливаючи своїм химерним горбом, і якось кумедно махав руками, вивертаючи долоні. Невеличка рідковолоса голівка його майже ховалася за горбом.
    Старий журно похитав головою, крякнувши, ніби одганяючи геть сумні думи. Притоптавши люльку корячкуватим закоптілим пальцем, він сховав її в кишеню, підвівся, покрехтуючи, й пішов у хату спочивати.
    — Павлику, до нас! — гукали дівчатка, вгледівши горбаня.
    — В нас краще, Павлику, — перебивали інші.
    — «У вас»… И-и, Боже сохрани!
    — А ви не «Боже сохрани»? — змагалися дівчатка за Павлика.
    Вони й справді любили з ним гратись, дивитись у його журні сині очі, слухати його поважну, повчальну мову, коли він щось розповідав їм — або роз’яснюючи, як треба гратись, або розказуючи якусь цікаву побрехеньку чи довгу заплутану казочку.
    II
    Знав Павлик їх, тих казочок, чимало.
    Ще як був меншеньким, довгими зимовими вечорами, коли набридне слухати, як бурхає за обмерзлим вікном завірюха, набридне дивитись, як скаче голка в худих материних руках, коли під свист вітру в грубі й дідове хропіння на лаві починає дріматись і злипаються очі, Павлик, бувало, каже матері:
    — Спатки, мамо.
    — Зараз, мій любий, — підіймає голову неня й одкладає набік шитво. — Ходімо, серце.
    — Ти ж посидиш коло мене? — умовляється Павлик, роздягаючись.
    — Посиджу, соколику, посиджу. Лягай, моя дитино.
    — І казочку розкажеш?
    — І казочку розкажу.
    — А пісеньки співати не тре-е-ба, — надимає губенята й махає ручкою Павлик.
    — Пісеньки не треба, — підтакує неня.
    — Пісеньки такі сумні…
    — Сумні, моя дитино…
    — … і ти знову плакатимеш од пісеньки.
    — Плакатиму?.. Ні, любий, я не плакатиму… Спаси й помилуй, Царице Небесна, — вкриває хлопця ряденцем і хрестить мати, присовує ослін до ліжка й умощується на нім.
    — Ну да, плакати не треба, — щебече Павлик. — Голова болить тому, хто плаче. Ти, мамо, краще казочку.
    — Казочку, казочку, моє серце. Спи з Богом!..
    — Ну, розказуй. Оту — знаєш?.. де зайчик сів під дубком та й плаче…
    Павлик щулиться під ряденцем і лагодиться слухати.
    — Гаразд, гаразд, — відповідає мати й починає довгу, цікаву казку про діда в червоних чоботях, брехливу Козу рогату, про Зайчика-Побігайчика. — От Зайчик злякався, вибіг з хати та й сів під дубком. Сидить та й плаче…
    — Та й пла-а-че, — притакує, спочуваючи Зайчикові, Павлик, і страдальницька тінь пробігає йому видочком, а великі очі його затягає сльозою.
    З цієї сумної казкової пригоди Павликова думка починає потужно працювати. Мати скінчила одну казку, починає другу, про короленка й королівну, про Івасика-Телесика абощо, та Павлик уже не слухає, й материні слова тихим струмочком ринуть мимо.
    І стоїть в думках Павликових темний, густий ліс із зеленими галявинами, а на одній галявині збудував собі Зайчик манісіньку хатку, таку завбільшки, як у пайового Гектора, цепового собаки; круг тієї хатки походжає страшна, напівоблуплена Коза-Дереза з великими та гострими рогами й чигає на Зайчикове життя. З лісу, з-поза кущів, виглядають боягузи — грубий, вайлакуватий Ведмідь-Набрідь, завжди голодний Вовчик-Братик і хитра Лисичка-Сестричка. І стискається боляче серденько Павликове жалем до сердешного Зайчика й жахом за його бідолашну долю.
    — Мамо, — перебиває Павлик материну казку, — а Зайчик-Побігайчик боїться Кози?
    — Що? га?.. — не розуміє неня одразу несподіваного питання. — Боїться, боїться, моя дитино… Та ти, бачу, не слухаєш казочки. Може, вже годі?
    — Ні, ні, я слухатиму, розказуй.
    Знову точиться нитка перерваної казки. Павлик одразу силкується уважно слухати, але потроху думки його звертають знову до лісу з його хижими звірями й сердешними беззаступними зайчиками.
    — Мамо, — знов питає Павлик, — і нащо та погана Коза-Дереза?
    — Що?.. нащо — Коза?.. Так Бог дав, сину, — відповідає мати й гомонить далі.
    І думає, думає, думає Павлик, аж поки йому голова втомиться, аж поки тиховійний сон потроху, непомітно склепить йому віки й од довгих густих вій його ляже на личко темна тінь. Та бистра думка його не заспокоюється. Скута, зв’язана своїм ворогом, міцним сном, вона ще борсається, рветься, живе — і Павлик бачить химерні, чарівні сни. Таких цікавих казок, як його сни, й неня не розкаже йому.
    Пам’ять у Павлика прегарна, й він завжди пригадує свої сни до найменших подробиць і переказує їх дівчаткам, як нову казку, тільки ніколи не каже, що то сон, а з часом і сам забуває про те.
    Павлик ріс, нешвидко ріс…
    Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті зі своїми думками, жив ними, тішився, розважався ними. Лагідний, добрий, гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним. Павлик любив звірят, любив пташок і плакав, навіть зомлівав, коли при нім хто з хлопців розбивав пташині яєчка або скручував голови горобеняткам.
    III
    Підсівши до однієї купки дівчаток, Павлик почав гратись із ними в крем’яхи.
    Хлопцям, мабуть, набридло гратись. За якусь дурницю вони посварились, позмагались, полементували трохи…
    Той, чий був м’яч, заховав свою власність у кишеню й рішуче сказав, що м’яча більше не дасть.
    Захарко вхопив його ззаду за поперек, повалив на землю і надавив коліном.
    — Смерті чи життя? — питав Захарко, піднявши над хлопцем кулака.
    Він чув і бачив, що так роблять і кажуть, борюкаючись, дорослі — парубки, та й собі ото робив так само.
    Хлопець плакав під ним.
    — Облиш! не чіпай його! — гукнув на Захарка Павлик і ладен був і собі заплакати.
    — Ов? — зареготав Захарко. — Чи не заступник з’явився!..
    — Бо як скажу дідусеві…
    Захарко пустив хлопця й підійшов до Павлика.
    — «Скажу дідусеві»… — перекривив він Павлика й показав йому язика. — Боюсь я твого дідуся!.. Ось як дам тобі по горбу, тоді йди, кажи своєму дідусеві, горбатий!
    — Ну-ну! — оступились за Павлика дівчатка. – Йди геть! Як ви гралися, то ми не втручались до вас.
    — Ме-ме-ме! — перекривив їх Захарко й вибив у однієї з рук крем’яхи.
    Та заголосила.
    — Кинь, не лізь до їх, — промовив Пронька. — Ходімо краще по катран1.
    — Який же тепера катран? — спитав Захарко. — Ще нема.
    — Досі є.
    — Є вже, — запевнив хтось із хлопців.
    — Нема…
    — Авжеж є, — підтакнули дівчатка.
    — Ну, ходімо, — сказав Захарко. — Як нема, то яєць жайворонячих пошукаємо. Хто з нами?
    Всі, як один, підвелись і посунули в степ.
    — Мо’, й ми підемо? — вагалися дівчатка.
    — Авжеж, ходімо. Катрану нарвемо.
    — Нема ще?
    — Є, сама бачила.
    — Ходімо, Павлику?
    Павлик не знав, чи йти, чи ні. Йому й кортіло, але він не спитався дідуся. Дідусь досі спить, а матері дома немає.
    Він глянув на хату: не видно було нікого,
    — Дідусь спить, а я не спитався.
    — Ми недалечко, Павлику.
    — Зараз і додому, — умовляли його дівчатка.
    Йти було недалечко. Зараз за вигоном, через великий шлях, починався розкішний цілинний панський степ.
    Павлик і раніш любив ходити сюди, коли дідусь був у шахті, а неня у панів на поденщині. Діти були або в школі, або також на роботі, коло шахти, і Павлик не боявся самотою мандрувати в степ.
    Любо було йому сковзатись чобітками по слизькій зеленій цілині, дихати на всі груди чистим, запашним повітрям, лягти де-небудь на горбочку й стежити за легенькими срібнокрилими хмарками в блакиті небесній. Або перейти балку й звідти дивитись, як розіслалися ген перед тобою, як на долоні, і рівні рядки шахтарських убогих халуп, і гостроверхі будівлі над глибокими шахтами, оточені високими валами сірого ґлею, і закурені зверху височенні цегельні димарі коло тих шахт. Люди такі дрібні-дрібні здалеку, як комашня, і хатки малі, й шахта не лякала своєю таємністю… А ти — ніби якийсь казковий цар над тим усім, або раптом хочеться тобі знятись і полетіти ще вище, аж туди, де он тріпоче в блакиті своїми крильцями дзвінкоголосий жайворонок. Йому, мабуть, дуже гарно там, вільно й усе видко.
    Дітвора, як овечки без вівчаря, розбрелись по велетенському зеленому килимові: дівчатка шукали квітів, в’язали їх у пучечки, переплітаючи з волохатою, мітластою ковилою, а хлопці ганяли далеко один од одного й шукали катрану.
    Павлик сів собі на горбочку й тішився з того: сині, як небо, очі його дивилися спокійно й задоволено. Чулим ухом ловив хлопець ніжну, дзвінку пісеньку жайворонка, що висів недалечко від нього в повітрі й тріпотів крильцями. А думки — гарні-гарні, як і сни його казкові, тихо линули одна за одною, низались у пишний разок чарівної казки. Дівчатка порозбігались, а то яку б чудову нову казочку розказав їм Павлик про музику-жайворонка, що літає високо-високо й розмовляє там з небом глибоким: з хмарками ясносяйними; кучеряві хмарки пливуть з далекого чужого краю, од самого моря, багато бачили вони, багато чули дивного, прегарного, і є їм що розповісти сіренькому музиці…
    IV
    — Гей! ге-е-ей! Хло-о-опці! — гукнув Захарко, нахилившись над чимсь у траві. — Гніздо-о знайшов!., жай-воро-о-оняче!..
    — Та бре-е-е…
    — Їй-бо-о-о!..
    Павлик раптом насупився. Серденько йому тьохнуло й боляче занило од страху. Він хутко підвівся і перехильцем побіг і собі до хлопців та дівчаток, що нахилилися над манісіньким гніздечком, де лежало на дні четверо сіреньких, з ряботинням, яєчок.
    — Іду я, брат ти мій, — розповідав тим часом із захопленням Захарко — коли це споперед мене тільки — фррр!.. Я сюди: до-овго шукав, насилу знайшов.
    — Ой-ой-ой, які ж гарні-і-сінькі! — аж присідала од радощів одна з дівчаток.
    — Ги-и-и! славнюсінькі, манюпусінькі, — підстрибувала друга, плещущи в долоні.
    — Ану, я в руки візьму, — простяг руку Пронька.
    — Не чіпай! не бери! — закричали на нього дівчатка.
    — Чого «не чіпай»? Що вони — ваші, чи що?
    — Авжеж не зачіпай, — уважно промовив Захарко, і Павликові на душі полегшало. Він знав, що коли Захарко не чіпатиме та ще й іншим накаже, то гніздечко буде ціле.
    — Чого?
    — Бо як візьмеш у руки, то жайворончиха прилетить і зараз пізнає, що брали в руки.
    — Ну, то що?
    — І більш не навернеться до гнізда. А ми даваймо от що зробимо: застромимо коло гнізда паличку, щоб знати, де воно, й приходитимемо дивитись щодня; як вилупляться жайвороненята, ми й позабираємо…
    — Не треба забирати, — промовив Павлик.
    — Чом — не треба? шкода тобі?
    — Авжеж, шкода: пташка плакатиме.
    — И-и! вже горбатий і скаже! — промовив Захарко. — Ти бачив, як птахи плачуть? Я он скільки горобенят драв і ні разу не бачив, щоб горобчиха або горобець плакали.
    Пронька вже й паличку приніс. Застромили. Павлик одійшов набік, засмучений.
    — Ходімо ще шукати! — гукнув Захарко.
    — Ходімо.
    — Гайда, хлопці, дівчата!..
    За кілька хвилин хлопці знайшли ще одне гніздо й устромили коло нього паличку. Шукали ще.
    Павлик сидів на траві й замислено, не кліпаючи, дивився в землю. Він думав про те, як прилетить пташка, побачить, що пташенят-діток немає в гніздечку, й жалібно пищатиме, битиметься крильцями, сіреньким тільцем об землю й шукатиме-шукатиме. А їх немає… їх Захарко забрав і пороздирав, як роздирав видраних горобенят…
    Павлик здригнувся й хутко підвівся. Побачивши, що хлопці одійшли геть, він висмикнув із землі паличку коло гніздечка й закинув її в траву. Потім, не поспішаючи, пішов до другої.
    — А що то ти, горбатий, робиш? — гукнув Захарко, вгледівши, що Павлик ухопився за паличку. — Га?.. Ось я тобі!..
    — Хлопці!.. та він і цю вийняв і закинув, — гукав Пронька, одшукуючи в траві перше гніздечко.
    Павлик зблід, побачивши, що Захарко чимдуж наближається до нього, махаючи кулаками. Він скрикнув з жаху й заплакав.
    Хижим звірям наскочив на нього Захарко, огрів кулаком по горбу, а коли Павлик упав, то він придавив його коліном і садив кулаками під ребра, під груди. Позбігались діти…
    Павлик замовк.
    — Що ти робиш? — кричали, плачучи, дівчатка, але боялись оборонити Павлика од озвірілого розбишаки Захарка й тільки верещали:
    — Ой, матінко! він уб’є його!
    Та вже хлопці стягли того з Павлика.
    Побачивши, що Павлик уже не кричить і не плаче, а лежить із заплющеними очима, розкинувши руки й ледве дихаючи, діти, як сполохані горобці, кинулися врозтіч.
    V
    Павлик сидів уже й тихенько хлипав, коли дід Антип з дівчатками прибіг до нього.
    — Ах ти ж, брат ти мій! А!.. — побивався дідусь, підіймаючи на руки онука. — Що наробили поганці!
    — То все Захарко, діду, — щебетали одна поперед одної дівчатка.
    — Трохи не вби-и-в…
    — Еге… трохи не задавив, та хлопці стягли.
    — Ба який!.. Ах він паршивець!.. Ну, стривай же, я тебе доскочу! начувайся… Мій хороший, мій любий… Болить, сину, де болить?.. — турбувався дід.
    Павлик мовчав і тихо стогнав та заплющував очі, як дуже знеможений. Йому не так боліло, як злякався він. Сам лагідний, сумирний, він давно не міг зрозуміти, від чого все те лихе, і воно завжди лякало його. Коли він угледів був, як горіли злістю, мов у вовченяти, хижі чорні очі Захаркові, то аж зомлів з жаху.
    — Ну, нічого, синку! Вже йому це так не минеться, матері його мішок груш! — заспокоював Павлика старий Антип. — А не минеться! Якщо Явдоха не захоче вишпарити, то… я сам, своїми руками розмалюю йому спину!..
    — Його тепер не знайдете, діду, — розказували дівчатка, попереджаючи старого.
    — Що? не знайду?
    — Еге… Він як заховається, то мати шукає-шукає…
    — Ну, то брехня!.. Дід знайде!..
    — Він на старій шахті ховається, на зданії…
    — Або в шурф залізе та й сидить на драбині, а мати й боїться спускатись…
    — Прохає ще, щоб виліз…
    — Боїться, що впаде в шурф.
    — Ну, то дурниця! Дід не Явдоха, не злякається… Лазив він і не по шурфах… Ото, диво яке! За вуха виволочу звідти…
    Розбалакуючи отак з дівчатками, дід Антип приніс Павлика до хати, роздяг його і поклав у ліжко.
    — Їстки, сину, не хочеш?
    — Ні, — прошепотів Павлик, заплющуючи оченята.
    — Ну, то ось я чаю нагрію, а тим часом і мати прийде.
    Покрехтуючи, старий налив великого бляшаного чайника, поставив на плитку й почав розпалювати вогонь.
    Стомлений, схвильований Павлик заснув.
    Смеркало. З вигону чути було веселі парубоцькі й дівчачі співи. Дід зачинив віконце; світла не світив, щоб не розбудити онука. Сів перед печею й довго бурчав щось й покректував, набиваючи й запалюючи люльку. Ясно-червоне полум’я освітлювало його сиву, поруділу бороду, із закуреними кострубатими вусами, волохаті груди, що виднілися з-під розхристаної сорочки, виблискувало, вигравало на лисині, ніби намагаючись розгладити йому зморщене чоло, розсунути насуплені, настовбурчені брови, розвіяти його чорні думи.
    А старий і справді замислився. Думав про те, яка доля судилася його любому, нещасному, калікуватому онукові, котрого всякий здолає зобидити.
    — Ех, яка там доля таким! — зітхав дід. — З їхньою долею далеко не заїдеш. Жива ненька, живий дід, то й доля жива, а помремо… Ех, дала серце, та не дала вроди… А нема вроди, нема й щастя. І за віщо покарав Господь?.. І неня ж гарна, добра людина вдалася, хай Бог дає на здоровля… Він… це він, батько… це за нього, п’яницю, Господь покарав калікою. Та він умер… йому тепер байдуже…
    — Що тут?.. що сталося з Павликом? — вбігла в хату й нагло перебила дідові думки стурбована Павликова мати.
    — Ссе!.. — замахав на неї дід.
    — Спить? — прошепотіла вона й кинулась до ліжка, обережно нахилилася над хлопцем. Почувши, що він спить, мати підійшла до діда.
    — Здоровий?.. не скалічено його?
    — Ні, — муркнув дід і витяг з рота люльку, — тільки перелякано, видимо, дуже.
    — Хто? Дівчатка казали мені, що Захарко Явдошин.
    — Він…
    — У панів гості… кинула все та мерщій сюди. За віщо він його? Щось там заважав робити йому?
    — Дурниці!.. Ну, та я завтра знайду його, поганця!.. Я йому покажу…
    Дід ще довго мурмотів собі, покурюючи перед огнем, і вигадував у думках, як піймати маленького злочинця, а мати взяла дзиґлика, поставила коло ліжка й, важко зітхнувши, схилилася над Павликом. Очима, повними сліз і материнської муки, дивилася вона в його бліде навіть у сутінку обличчя, обережно гладила по голівці, брала за худенькі ручки й здригалася, коли хлоп’я кидалося й скрикувало вві сні. Думки, темніші й безпорадніші дідових, гнітили їй серце…
    VI
    Павлик прокинувся од ранкового сонечка, що заграло йому на видочку цілим снопом золотистого, сіяючого проміння.
    Він повернув голову до вікна й посміхнувся.
    — Ні, брат, то дурне!.. — почув Павлик із сіней якісь тупотняву й вовтузіння. — Од діда, паливодо, не вирвешся!.. Іди, не опирайся, а то за вуха втягну!
    Павлик дивився на двері широко розплющеними очима й нічого не розумів. Озирнувсь по хаті — нікого не було.
    Одчинилися з грюкотом двері, й дід Антип уніс на оберемку зляканого на смерть Захарка: хлопець борсався й дриґав босими ногами в повітрі.
    Здивований і зляканий несподіванкою, Павлик підвівся й сів на ліжку.
    — Встав, сину? — питав дід, щільно причиняючи за собою двері, щоб Захарко не чкурнув часом. — Ось, маєш… Насилу знайшов поганця! На стайні в солому зарився. Спасибі, хлопці сказали. Ну, тепер розбишако, начувайся! Ми тобі дамо з Павликом.
    Старий вхопив хлопця за плечі й підвів до ліжка.
    — Бий, Павлику, бий його, паршивця, щоб не був таким уредним.
    Павлик заховав під рядно руки й злякано дивився на Захарка.
    — Не хочеш?.. Бий…
    — Я не бу-у-уду більш!.. — ревів бугаєм злочинець.
    — Е, брат, то дурне! Хе… він не буде! Ще б пак! Авжеж не будеш, бо ось як вишпаримо тебе з Павликом, то й десятому закажеш… А в мене, хлопче, ремінь до-о-об-рий…
    Дід пустив Захарка й почав шукати свого шахтарського пояса з доброї сириці.
    — Де ж це він дівся? — клопотався дід.
    Захарко притулився до стіни в кутку й вив:
    — Я не бу-у-уду…
    У Павлика забриніли на віях сльози.
    — Дідусю… ді… ді… дусю… він більш не буде, — промовив хлопець, ладний заплакати.
    — Хто? — обурився дід. — Він не буде? Так, так, пойми йому віри. Він удруге й голову тобі провалить, на смерть заб’є… Та де він закинувся!.. Наче ж отут учора клав…
    — И-и! — вив Захарко. — Я не бу-у-уду…
    — Ага, ось! — зрадів дід, знайшовши нарешті те, чого шукав. — Ану, йди тепер сюди, паливодо, я тебе провчу…
    — Не бу-у-уду! ой не буду!..
    Павлик хутко скотився з ліжка й, плачучи, підбіг до діда.
    — Він… він не буде! Дідусю, ріднесенький… він… він… Павлик захлипав.
    — Оттакої! — розвів руками здивований дід. — То це й ти плачеш?
    — Він не буде, — говорив Павлик, утираючи сльози.
    — Та як же тепер буде? — хвилювався старий. — То це, виходить, подарувати йому? Хороше діло! Він тобі й голову каменюкою просадить, а його за це по голівці?..
    — Він не той… Авжеж, Захарку, ти не будеш більше битись? — хапався Павлик, щоб дід часом не встиг виконати своєї погрози.
    — Я не буду, — почав заспокоюватись потроху Захарко: він бачив, що справа повертається йому на руку.
    — Ми, дідусю, трохи пограємося із Захарком, — защебетав Павлик, помітивши, що дідусь уже вагається. — Пограємося, Захарку?..
    — Оце дак так! — обурився старий, але не хотів журити онука й одійшов од хлопця. — Ну, та стривай… Це тобі так не минеться! Піду, нехай хоч мати тебе той… Ач, яким вовком дивиться!
    Дід вийшов і защіпнув за собою двері.
    — Давай, Захарку, в крем’яхи, — упадав коло хлопця Павлик. — Ось у мене є… га-а-арні…
    Захаркові не хотілося, бо крем’яхи він уважав дівчачою грою, але не хотілося й прикрості зробити Павликові, що так ласкаво й запобігливо припрохував його.
    — Давай, — згодився він і, зітхнувши, глянув на відчинене вікно.
    Коли дід Антип з Явдохою, Захарковою матінкою, прийшли до хати, то, здивовані, зупинилися на порозі. Захарко з Павликом сиділи обойко долі й, сміючись весело, любенько грались у крем’яхи.
    — Дідусю, — весело гукнув Павлик, побачивши старого, — він… Захарко зовсім не сердитий… він гарний… Ми тепер часто гратимемося з ним.
    А! а! ну, що ти йому скажеш? — ляснув дід з обурення об поли руками. — Його вишпарити слід… А він… га?.. Ну, щастя маєш? — посварився дід на Захарка пальцем, а тітка Явдоха ласкаво сміялась крізь сльози.
    За матеріалами: Черкасенко Спиридон. Твори в двох томах. Том 2. Київ, видавництво “Дніпро”, 1991, стор. 51 – 92.

  3. –>
    Онук старого шахтаря Антипа незвична дитина. Павлик був маленьким, худеньким, а на спині в нього виріс великий горб. Хлопчик дуже хотів пограти з хлопцями, але дідусь не пускав його туди, бо знав, якими жорстокими можуть бути малі розбишаки. Проте дівчатка зовсім не помічали незвичну зовнішність Павлика. Вони любили дивитися в його великі лагідні сині очі, коли хлопчик розповідав їм безліч різних історій та казок. Заводій усіх дитячих ігор і бійок Захарко завжди намагався хоч чимось дошкулити Павлику. Він дражнив хлопчика горбанем, знущався з його безпомічності. Якось у свято діти вирішили піти у степ. Павлик уже бував тут. Йому подобалося ковзати чобітками по цілині, дихати на повні груди запашним повітрям, стежити за сріблястими хмарками. У степу хлопчик забував про вбогу шахтарську халупу і своє життя каліки. Йому хотілося піднятися високо до жайворонків, щоб разом з маленькими пташками оглядати землю. Душа хлопчика жила у хворому, скаліченому тілі, але залишалася вона доброю, люблячою. Павлик умів пожаліти і беззахисну тваринку чи птаха, і свого кривдника Захарка.
    Хлопчики іноді бувають дуже жорстокими. Ось і Захарко не пожалів майбутніх пташенят, ледь не скалічив Павлика. Меткого, міцного, здорового Захарка, здавалося, не могли виховати ні штурхани матері, ні ремінець діда Антипа. Від розправи він міг сховатися у шахті, залізти на високу драбину. Здається, Захарко нікого не боявся, ні на що не зважав. І яким було здивування діда Антипа і матері Захарка Явдохи, коли діти подружилися. Те, що не могло зробити покарання, зробило добре ставлення хлопчика-каліки Павлика до забіяки Захарка. Український письменник Спиридон Черкасенио Спиридон Феодосійович Черкасенко народився 24 грудня 1876 року на Ми-колаївщині в селянській родині. Свою літературну діяльність він розпочав під впливом поезії Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся. Черкасенко захоплювався минулим України, хотів, щоб люди знали своїх героїв. Він написав декілька драм, які зробили його ім’я відомим на батьківщині. Письменник не приховував від друзів і колег свого прагнення до того, щоб його драми якомога частіше ставилися в театрах. Він добре розумів, що театральні постановки мають величезний вплив на розум і почуття глядачів.
    Нагадуванням про минувшину Спиридон Черкасенко мріяв розбудити сонне українське суспільство, знищити готовність українців коритися сильним сусідам. Він не визнавав приказки: «Моя хата скраю», усім своїм життям і творчістю боровся проти байдужості до долі Батьківщини: Я — вгорі, я — на дзвіниці, Я на варті стережу! Серце маю я із криці, Як ударю — розбужу. Початок XX століття ознаменувався бурхливим розвитком промисловості. Спиридон Черкасенко добре бачив, як занепадає сільське господарство в Україні. Розорене селянство кидало свої домівки і переїжджало на Донбас, де відкривалися все нові і нові шахти. А навколо тих шахт, мов гриби, виростали бараки для шахтарів. Щодня люди спускалися у підземелля, де «стіни ридають німі, мокрі, брудні». Очі шахтарів сліпнуть від рясного поту, вони не можуть дихнути на повні груди, бо нема повітря, але їм треба видобувати вугілля, щоб прогодувати себе і сім’ю. Вони уперто сунуть свою шию у ярмо. Вірші, присвячені нелегкій праці шахтарів, не можна читати без хвилювання. Письменник добре знав життя шахтарських селищ, адже він ще до революції вчителював на Донбасі. Невеличке оповідання «Маленький горбань» Черкасенко присвятив шахтарським дітям. Це твір про красу і незахищеність душі дити-ни-каліки, про вміння прощати зло і творити добро.
    1914 року Черкасенко написав драму «Казка старого млина», у якій змалював знищення старого життя українців. Митець сумує за поезією степів, які розоряє техніка. «Казка степу вмре», — передрікає письменник. Після революції 1917 року Спиридон Черкасенко, як і багато інших патріотів, мріє про незалежну Україну. Він закликає боронити її, стати пліч-о-пліч проти ворогів: Ми любим рідний край, Ми любим Україну! До лави ж всі ставай, Щоб битись до загину! У 1920 році Черкасенко змушений був назавжди покинути Україну. Він жив у столиці Австрії Відні, але безпечне і безбідне життя гнітить поета. Він пише:
    Наша втіха, наша доля — Щастя неньки України,
    Наша весна серед поля: Воля, слава, честь вітчизни.
    У лютому 1940 року Спиридон Черкасенко помер у Празі, так і не побачивши України, за долю якої все життя боліло його чутливе, любляче серце.
    Сподобався твір?
    Збережи в закладках – » Твір за оповіданням С. Черкасенка «Маленький горбань». Це не складно, зате не втратиш!

    Рекомендую також наступні твори:

    Нет подходящих публикаций

  4. МАЛЕНЬКИЙ ГОРБАНЬ. Весело й шумливо на вигоні за шахтарською слобідкою. Ген далі до залізниці зібралась доросла молодь: парубки в червоних, синіх, зеле­них, жовтих сорочках під пояс, у піджаках і новеньких картузах, в гарних чоботях з блискучими халявами; дівчата в різнобарвних спід­ницях, у вишиваних сорочках, у намисті й стрічках, у новеньких хус­точках — водять короля, співаючи пісень під гармошку, а деякі сидять просто на траві, дивляться на вигадливий танок, балакають, лущать насіння.
    Малеча, ближче до хат, захоплена своїм,— дівчатка окремо, хлоп­чики окремо. Дівчатка, порозсідавшись невеличкими купками, гра­ються в крем’яхи; хлопці, поділившись на дві лави, змагаються в м’яча. Якого не прийнято, той сидить тут, осторонь, і з цікавістю сте­жить за грою.
    Біганина, галас, регіт…
    Халупка, де живе дід Антип з удовою-дочкою й онуком Павликом, стоїть край слобідки, нічим не огороджена, як і всі інші шахтарські хатки. За нею починається вигін, а за вигоном, через великий шлях, зелений тепера,— барвистий панський степ.
    Світить сонечко, припікає. Тепло й радісно. Ясний, погожий день викликав з халупки навіть старого колишнього шахтаря, тепера шах­тового конюха, діда Антипа.
    Покурюючи люлечку, сидить він під вікном на призьбі, а поруч його — Павлик. Обоє захоплені хлопчачою грою в м’яча, обом сіяють обличчя од великої втіхи: короткими, уривчастими вигуками й гучним сміхом вони виявляють своє задоволення, ніби самі беруть участь у грі. Ось глянь, дідусю… ось глянь на Проньку!…тх-х-хи-хи-хи-и! — захлинається од реготу Павлик, нагинаючи голову аж до худих, гос­трих колін і коливаючи великим горбом. Хе!.. Здорово, шибеник!… А, який, матері його мішок груш!.. Ну й біга… Ага, не влучив!… Ні, брат, Проньку не влучиш! Пронька, брат, як тая куля, хе-хе-хе! — хвилюється й собі старий Антип, при­тупуючи ногою, й спльовує набік. Тхі-гі-гі-і-іх! — аж вищить, сміючись, Павлик. Гоп-гоп! Та-та-та-та!.. Хе-хе-хе! втік, матері його мішок груш!.. Чий такий? — питає дід ще про якого-небудь меткого пустуна. Який? отой… найбільший? — перепитує Павлик і показує паль­цем.— То ж тітчин Явдошин… Захарко. Ну й прудкий! як заєць. Він, дідусю, тютюн курить. Ов?.. А, який! — обурюється дід. — Вишпарити поганця! небез- пременно вишпарити ремінякою. А, який! тютюн… хм! А бігає здоро­во! Конем не доженеш. А-та-та-та! ач, як ушкварив! Треба, треба буде Явдосі сказати. Вишпарити брикуна, щоб не привчався казна до чо­го!.. Він, дідусю, й гроші в матері краде на тютюн. Ов?.. А, який!.. Дідусю… піду й я до них… Ти?.. Хм…
    Дід Антип глянув скоса на Павлика, сковзнув очима по горбу, по глибоких, променистих, розумних очах його, що одсвічували далеко захованим тихим смутком, і одвернувся, наморщивши чоло й наїжив­ши свої кострубаті, сиві, як попіл, рясні брови. Хм… та-ак.. туди, говориш? Еге. Розбишаки вони, сину. Ще битимуть. Ач, які зайдиголови!.. Пронька, Пронька — глянь, що виробля! А, який! — заминав дід мову.
    Старому було ніяково. Не від того він був, щоб потішити онука. Не­зважаючи на його страшний, химерний горб, дід дуже любив хлопця. Але він гаразд знав вдачу всіх отих Захарків, Проньок та інших, знав, що за великим Павликовим горбом діти ще не вміють побачити чудо­вого серця його, тому боявся, що пустуни зобидять хлопця: вже не раз доводилося йому, йдучи з роботи, рятувати Павлика й скубти за чуба напасників. Я, дідусю, до дівчат. До дівчат? — зрадів дід.— Хе-хе-хе! до дівчат, сину, можна… Дівчата, сину,— вони, той… не такі, як оті паливоди, хлопці. Вони тихі… оті дівчата. До дівчат можна — вони не зобидять. Павлик пішов.
    Дід Антип вийняв з рота люльку й дивився вслід онукові, як він ішов перехильцем, як качка, коливаючи своїм химерним горбом, і якось кумедно махав руками, вивертаючи долоні. Невеличка рідково­лоса голівка його майже ховалася за горбом.
    Старий журно похитав головою, крякнувши, ніби одганяючи геть сумні думи. Притоптавши люльку корячкуватим закоптілим пальцем, він сховав її в кишеню, підвівся, покрехтуючи, й пішов у хату спочи­вати. Павлику, до нас! — гукали дівчатка, вгледівши горбаня. В нас краще, Павлику,— перебивали інші. «У вас»… И-и, Боже сохрани! А ви не «Боже сохрани»? — змагалися дівчатка за Павлика.
    Вони й справді любили з ним гратись, дивитись у його журні сині
    очі, слухати його поважну, повчальну мову, коли він щось розповідав їм — або роз’яснюючи, як треба гратись, або розказуючи якусь цікаву побрехеньку чи довгу заплутану казочку.
    II
    Знав Павлик їх, тих казочок, чимало.
    Ще як був меншеньким, довгими зимовими вечорами, коли набрид­не слухати, як бурхає за обмерзлим вікном завірюха, набридне диви­тись, як скаче голка в худих материних руках, коли під свист вітру в грубі й дідове хропіння на лаві починає дріматись і злипаються очі, Павлик, бувало, каже матері: Спатки, мамо. Зараз, мій любий,— підіймає голову неня й одкладає набік шит­во.— Ходімо, серце. Ти ж посидиш коло мене? — умовляється Павлик, роздягаю­чись. Посиджу, соколику, посиджу. Лягай, моя дитино. І казочку розкажеш? І казочку розкажу. А пісеньки співати не тре-е-ба,— надимає губенята й махає руч­кою Павлик. Пісеньки не треба,— підтакує неня. Пісеньки такі сумні… Сумні, моя дитино… ..і ти знову плакатимеш од пісеньки. Плакатиму?… Ні, любий, я не плакатиму… Спаси й помилуй, Царице Небесна,— вкриває хлопця ряденцем і хрестить мати, присо­вує ослін до ліжка й умощується на нім. Ну да, плакати не треба,— щебече Павлик.— Голова болить то­му, хто плаче. Ти, мамо, краще казочку. Казочку, казочку, моє серце. Спи з Богом!.. Ну, розказуй. Оту — знаєш?., де зайчик сів під дубком та й плаче…
    Павлик щулиться під ряденцем і лагодиться слухати.
    Гаразд, гаразд,— відповідає мати й починає довгу, цікаву казку про діда в червоних чоботях, брехливу козу рогату, про зайчика-побі- гайчика.— От зайчик злякався, вибіг з хати та й сів під дубком. Сидить та й плаче… Та й пла-а-че,— притакує, спочуваючи зайчикові, Павлик, і страдальницька тінь пробігає йому видочком, а великі очі його затягає сльозою.
    З цієї сумної казкової пригоди Павликова думка починає потужно працювати. Мати скінчила одну казку, починає другу, про короленка й королівну, про Івасика-Телесика абощо, та Павлик уже не слухає, й материні слова тихим струмочком ринуть мимо.
    І стоїть в думках Павликових темний, густий ліс із зеленими галявина­ми, а на одній галявині збудував собі зайчик манісіньку хатку, таку завбільшки, як у пайового Гектора, цепового собаки; круг тієї хатки походжає страшна, напівоблуплена коза-дереза з великими та гострими рогами й чигає на зайчикове життя. З лісу, з-поза кущів, виглядають боягузи — грубий, вайлакуватий ведмідь-набрідь, завжди голодний вовчик-братик і хитра лисичка-сестричка. І стискається боляче серденько Павликове жалем до сердешного зайчика й жахом за його бідолашну долю. Мамо,— перебиває Павлик материну казку,— а зайчик-побігай- чик боїться кози? Що? га?..— не розуміє неня одразу несподіваного питання.— Боїться, боїться, моя дитино… Та ти, бачу, не слухаєш казочки. Мо­же, вже годі? Ні, ні, я слухатиму, розказуй.
    Знову точиться.нитка перерваної казки. Павлик одразу силкується уважно слухати, але потроху думки його звертають знову до лісу з його хижими звірями й сердешними беззаступними зайчиками. Мамо,— знов питає Павлик,— і нащо та погана коза-дереза? Що?., нащо — коза?.. Так Бог дав, сину,— відповідає мати й гомонить далі.
    І думає, думає, думає Павлик, аж поки йому голова втомиться, аж поки тиховійний сон потроху, непомітно склепить йому віки й од дов­гих густих вій його ляже на личко темна тінь. Та бистра думка його не заспокоюється. Скута, зв’язана своїм ворогом, міцним сном, вона ще борсається, рветься, живе — і Павлик бачить химерні, чарівні сни. Таких цікавих казок, як його сни, й неня не розкаже йому.
    Пам’ять у Павлика прегарна, й він завжди пригадує свої сни до найменших подробиць і переказує їх дівчаткам, як нову казку, тільки ніколи не каже, що то сон, а з часом і сам забуває про те.
    Павлик ріс, нешвидко ріс…
    Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті з своїми думками, жив ними, тішив­ся, розважався ними. Лагідний, добрий, гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним. Павлик любцв звірят, любив пташок і плакав, навіть зомлівав, коли при нім хто з хлопців розбивав пташині яєчка або скручував голови горобеняткам.
    III
    Підсівши до однієї купки дівчаток, Павлик почав гратись із ними в крем’яхи.
    Хлопцям, мабуть, набридло гратись. За якусь дурницю вони посва­рились, позмагались, полементували трохи…
    Той, чий був м’яч, заховав свою власність у кишеню й рішуче ска­зав, що м’яча більш не дасть.
    Захарко вхопив його ззаду за поперек, повалив на землю й надавив коліном. Смерті чи життя? — питав Захарко, піднявши над хлопцем кулака.
    Він чув і бачив, що так роблять і кажуть, борюкаючись, дорослі — парубки, та й собі ото робив так само.
    Хлопець плакав під ним. Облиш! не чіпай його! — гукнув на Захарка Павлик і ладен був і собі заплакати. Ов? — зареготав Захарко.— Чи не заступник заявився!.. Бо як скажу дідусеві…
    Захарко пустив хлопця й підійшов до Павлика.
    «Скажу дідусеві»…— перекривив він Павлика й показав йому язи­ка.— Боюсь я твого дідуся!.. Ось як дам тобі по горбу, тоді йди, кажи своєму дідусеві, горбатий! Ну-ну! — оступились за Павлика дівчатка.— Йди геть! Як ви гралися, то ми не втручались до вас. Ме-ме-ме! — перекривив їх Захарко й вибив у однієї з рук крем’яхи.
    Та заголосила. Кинь, не лізь до їх,— промовив Пронька.— Ходімо краще по ка­тран1. Який же тепера катран? — спитав Захарко.— Ще нема. Досі є. Є вже,— запевнив хтось із хлопців. Нема… Авжеж є,— підтакнули дівчатка. Ну, ходімо,— сказав Захарко.— Як нема, то яєць жайворонячих пошукаємо. Хто з нами? Всі, як один, підвелись і посунули в степ. Мо , й ми підемо? — вагалися дівчатка. Авжеж, ходімо. Катрану нарвемо. Нема ще? Є, сама бачила. Ходімо, Павлику?
    Павлик не знав, чи йти, чи ні. Йому й кортіло, але він не спитався дідуся. Дідусь досі спить, а матері дома немає.
    Він глянув на хату: не видно було нікого. Дідусь спить, а я не спитався. Ми недалечко, Павлику.
    Катран — степова рослина, що квітує білим цвітом. Зараз і додому,— умовляли його дівчатка.
    Йти було недалечко. Зараз за вигоном, через великий шлях, почи­нався розкішний цілинний панський степ.
    Павлик і раніш любив ходити сюди, коли дідусь був у шахті, а не­ня у панів на поденщині. Діти були або в школі, або також на роботі, коло шахти, і Павлик не боявся самотою мандрувати в степ.
    Любо було йому сковзатись чобітками по слизькій зеленій цілині, дихати на всі груди чистим, запашним повітрям, лягти де-небудь на горбочку й стежити за легенькими срібнокрилими хмарками в блакиті небесній. Або перейти балку й звідти дивитись, як розіслалися ген перед тобою, як на долоні, і рівні рядки шахтарських убогих халуп, і гостроверхі будівлі над глибокими шахтами, оточені високими валами сірого ґлею, і закурені зверху височенні цегельні димарі коло тих шахт. Люди такі дрібні-дрібні здалеку, як комашня, і хатки малі, й шахта не лякає своєю таємністю… А ти — ніби якийсь казковий цар над тим усім, або раптом хочеться тобі знятись і полетіти ще вище, аж туди, де он тріпоче в блакиті своїми крильцями дзвінкоголосий жай­воронок. Йому, мабуть, дуже гарно там, вільно й усе видко.
    Дітвора, як овечки без вівчаря, розбрелись по велетенському зеле­ному килимові: дівчатка шукали квітів, в’язали їх у пучечки, переплі­таючи з волохатою, мітластою ковилою, а хлопці ганяли далеко один від одного й шукали катрану.
    Павлик сів собі на горбочку й тішився з того: сині, як небо, очі йо­го дивилися спокійно й задоволено. Чулим ухом ловив хлопець ніжну, дзвінку пісеньку жайворонка, що висів недалечко від нього в повітрі й тріпотів крильцями. А думки — гарні-гарні, як і сни його казкові, тихо линули одна за одною, низались у пишний разок чарівної казки. Дівчатка порозбігались, а то яку б чудову нову казочку розказав їм Павлик про музику-жайворонка, що літає високо-високо й розмовляє там з небом глибоким: з хмарками ясносяйними; кучеряві хмарки пли­нуть з далекого чужого краю, од самого моря, багато бачили вони, бага­то чули дивного, прегарного, і є їм що розповісти сіренькому музиці…
    IV
    Гей! ге-е-ей! хло-о-опці! — гукнув Захарко, нахилившись над чимсь у траві.— Гніздо-о знайшов!., жайворо-о-оняче!.. Та бре-е-е… їй-бо-о-о!..
    Павлик раптом насупився. Серденько йому тьохнуло й боляче зани­ло од страху. Він хутко підвівся й перехильцем побіг і собі до хлопців та дівчаток, що нахилилися над манісіньким гніздечком, де лежало на дні четверо сіреньких, з ряботинням, яєчок. Іду я, брат ти мій,— розповідав тим часом з захопленням Захар­ко,— коли це споперед мене тільки — фррр!.. Я сюди: до-овго шукав, насилу знайшов. Ой-ой-ой, які ж гарні-і-сінькі! — аж присідала од радощів одна з дівчаток. Ги-и-и! славнюсінькі, манюпусінькі,— підстрибувала друга, плещучи в долоні. Ану, я в руки візьму,— простяг руку Пронька. Не чіпай! не бери! — закричали на нього дівчатка. Чого «не чіпай»? Що вони — ваші, чи що? Авжеж не зачіпай,— уважно промовив Захарко, і Павликові на душі полегшало. Він знав, що коли Захарко не чіпатиме та ще й іншим накаже, то гніздечко буде ціле. Чого? Бо як візьмеш у руки, то жайворончиха прилетить і зараз пізнає, що брали в руки. Ну, то що? І більш і не навернеться до гнізда. А ми даваймо от що зробимо: застромимо коло гнізда паличку, щоб знати, де воно, й приходитимемо дивитись щодня; як вилупляться жайвороненята, ми й позабираємо… Не треба забирати,— промовив Павлик. Чом — не треба? шкода тобі? Авжеж, шкода: пташка плакатиме. И-и! вже горбатий і скаже! — промовив Захарко.— Ти бачив, як птахи плачуть? Я он скільки горобенят драв і ні разу не бачив, щоб го­робчиха або горобець плакали.
    Пронька вже й паличку приніс. Застромили. Павлик одійшов набік, засмучений. Ходімо ще шукати! — гукнув Захарко. Ходімо. Гайда, хлопці, дівчата!..
    За кілька хвилин хлопці знайшли ще одно гніздо й устромили ко­ло нього паличку. Шукали ще.
    Павлик сидів на траві й замислено, не кліпаючи, дивився в землю. Він думав про те, як прилетить пташка, побачить, що пташенят-діток немає в гніздечку, й жалібно пищатиме, битиметься крильцями, сі­реньким тільцем об землю й шукатиме-шукатиме. А їх немає… їх За­харко забрав і пороздирав, як роздирав видраних горобенят…
    Павлик здригнувся й хутко підвівся. Побачивши, що хлопці оді- йшли геть, він висмикнув із землі паличку коло гніздечка й закинув її в траву. Потім, не поспішаючи, пішов до другої. А що то ти, горбатий, робиш? — гукнув Захарко, вгледівши, що Павлик ухопився за паличку.— Га?.. Ось я тобі!.. Хлопці!., та він і цю вийняв і закинув,— гукав Пронька, одшу- куючи в траві перше гніздечко.
    Павлик зблід, побачивши, що Захарко чимдуж наближається до нього, махаючи кулаками. Він скрикнув з жаху й заплакав.
    Хижим звірям наскочив на нього Захарко, огрів кулаком по горбу, а коли Павлик упав, то він придавив його коліном і садив кулаками під ребра, під груди. Позбігались діти…
    Павлик замовк. Що ти робиш? — кричали плачучи дівчатка, але боялись оборо­нити Павлика од озвірілого розбишаки Захарка й тільки верещали: Ой, не бий! не бий! Ой, матінко! він уб’є його!
    Та вже хлопці стягли того з Павлика.
    Побачивши, що Павлик уже не кричить і не плаче, а лежить із заплющеними очима, розкинувши руки й ледве дихаючи, діти, як сполохані горобці, кинулися врозтіч.
    V
    Павлик сидів уже й тихенько хлипав, коли дід Антип з дівчатками прибіг до нього. Ах ти ж, брат ти мій! А!..— побивався дідусь, підіймаючи на ру­ки онука.— Що наробили поганці!
    То все Захарко, діду,— щебетали одна поперед одної дівчатка.  Трохи не вби-и-в… Еге… трохи не задавив, та хлопці стягли. Ба який!.. Ах він паршивець!.. Ну, стривай же, я тебе доскочу! начувайся… Мій хороший, мій любий… Болить, сину, де болить?..— турбувався дід.
    Павлик мовчав і тихо стогнав та заплющував очі, як дуже знемо- жений. Йому не так боліло, як злякався він. Сам лагідний, сумирний, він і давно не міг зрозуміти, від чого все те лихе, і воно завжди ляка­ло його. Коли він угледів був, як горіли злістю, мов у вовченяти, хижі чорні очі Захаркові, то аж зомлів з жаху. Ну, нічого, сину! Вже йому це так не минеться, матері його мі­шок груш! — заспокоював Павлика старий Антип.— А не минеться! Якщо Явдоха не захоче вишпарити, то… я сам, своїми руками розма­люю йому спину!.. Його тепер не знайдете, діду,— розказували дівчатка, поперед­жаючи старого. Що? не знайду? Еге… Він як заховається, то мати шукає-шукає… Ну, то брехня!.. Дід знайде!.. Він на старій шахті ховається, на зданії… Або в шурф залізе та й сидить на драбині, а мати й боїться спу­скатись… Прохає ще, щоб виліз… Боїться, що впаде в шурф. Ну, то дурниця! Дід не Явдоха, не злякається… Лазив він і не по шурфах… Ото, диво яке! За вуха виволочу звідти…
    Розбалакуючи отак з дівчатками, дід Антип приніс Павлика до ха­ти, роздяг його й поклав у ліжко.Їстки, сину, не хочеш? Ні,— прошепотів Павлик, заплющуючи оченята. Ну, то ось я чаю нагрію, а тим часом і мати прийде.
    Покрехтуючи, старий налив великого бляшаного чайника, поставив на плитку й почав розпалювати вогонь. Стомлений, схвильований Павлик заснув.
    Смеркало. З вигону чути було веселі парубоцькі й дівчачі співи. Дід зачинив віконце; світла не світив, щоб не розбудити онука. Сів перед печею й довго бурчав щось і покректував, набиваючи й запалюючи люльку. Ясночервоне полум’я освітлювало його сиву, поруділу бороду, з закуреними кострубатими вусами, волохаті груди, що виднілися з-під розхристаної сорочки, виблискувало, вигравало на лисині, ніби намагаючись розгладити йому зморщене чоло, розсунути насуплені, настовбурчені брови, розвіяти його чорні думи.
    А старий і справді замислився. Думав про те, яка доля судилася йо­го любому, нещасному, калікуватому онукові, котрого всякий здолає зобидити. Ех, яка там доля таким!— зітхав дід.— З їхньою долею далеко не заїдеш. Жива ненька, живий дід то й доля жива, а помремо… Ех, дала серце, та не дала вроди… А нема вроди, нема й щастя. І за віщо покарав Господь?.. І неня ж гарна, добра людина вдалася, хай Бог дає на здоровля… Він… це він, батько… це за нього, п’яницю, Господь покарав калікою. Та він умер… йому тепер байдуже… Що тут?… що сталося з Павликом? — вбігла в хату й нагло перебила дідові думки стурбована Павликова мати. Ссс!..— замахав на неї дід. Спить? — прошепотіла вона й кинулася до ліжка, обережно нахилилася над хлопцем. Почувши, що він спить, мати підійшла до діда. Здоровий?… не скалічено його? Ні,— муркнув дід і витяг з рота люльку,— тільки перелякано, видимо, дуже. Хто? Дівчатка казали мені, що Захарко Явдошин. Він… У панів гості… кинула все та мерщій сюди. За віщо він його? Щось там заважав робити йому? Дурниці!.. Ну, та я завтра знайду його, поганця!.. Я йому покажу…
    Дід ще довго мурмотів собі, покурюючи перед огнем, і вигадував у думках, як піймати маленького злочинця, а мати взяла дзиґлика, по­ставила коло ліжка й, важко зітхнувши, схилилася над Павликом. Очима, повними сліз і материнської муки, дивилася вона в його бліде навіть у сутінку обличчя, обережно гладила по голівці, брала за ху­денькі ручки й здригалася, коли хлоп’я кидалося й скрикувало вві сні. Думки, темніші й безпорадніші дідових, гнітили їй серце…
    VI
    Павлик прокинувся од ранкового сонечка, що заграло йому на ви­дочку цілим снопом злотистого, сіяючого проміння.
    Він повернув голову до вікна й посміхнувся. Ні, брат, то дурне!..— почув Павлик із сіней якісь тупотняву й вовтузіння.— Од діда, паливодо, не вирвешся!.. Іди, не опинайся, а то за вуха втягну!
    Павлик дивився на двері широко розплющеними очима й нічого не розумів. Озирнувсь по хаті — нікого не було.
    Одчинилися з грюкотом двері, й дід Антип уніс на оберемку зляка­ного на смерть Захарка: хлопець борсався й дригав босими ногами в повітрі.
    Здивований і зляканий несподіванкою, Павлик підвівся й сів на ліжку. Встав, сину? — питав дід, щільно причиняючи за собою двері, щоб Захарко не чкурнув часом.— Ось, маєш… Насилу знайшов поган­ця! На єтайні в солому зарився. Спасибі, хлопці сказали. Ну, тепер, розбишако, начувайся! Ми тобі дамо з Павликом.
    Старий вхопив хлопця за плечі й підвів до ліжка. Бий, Павлику, бий його, паршивця, щоб не був таким уредним.
    Павлик заховав під рядно руки й злякано дивився на Захарка.
    Не хочеш?.. Бий… Я не бу-у-уду більш!..— ревів бугаем злочинець. Е, брат, то дурне! Хе… він не буде! Ще б пак! Авжеж не будеш, бо ось як вишпаримо тебе з Павликом, то й десятому закажеш… А в мене, хлопче, ремінь до-о-обрий…
    Під пустив Захарка й почав шукати свого шахтарського пояса з доброї сириці. Де ж це він дівся? — клопотався дід.
    Захарко притулився до стіни в кутку й вив: Я не бу-у-уду…
    У Павлика забриніли на віях сльози. Дідусю… ді…ді…дусю… він більш не буде,— промовив хлопець, ладний заплакати. Хто? — обурився дід.— Він не буде? Так, так, пойми йому віри. Він удруге й голову тобі провалить, на смерть заб’є… Та де він заки­нувся!.. Наче ж отут учора клав… И-и! — вив Захарко.— Я не бу-у-уду… Ага, ось! — зрадів дід, знайшовши нарешті те, чого шукав.— Ану, йди тепера сюди, паливодо, я тебе провчу… Не бу-у-уду! ой, не буду!..
    Павлик хутко скотився з ліжка й, плачучи, підбіг до діда. Він… він не буде! Дідусю, ріднесенький… він… він…
    Павлик захлипав. Оттакої! — розвів руками здивований дід.— То це й ти плачеш? Він не буде,— говорив Павлик, утираючи сльози. Та як же тепер буде? — хвилювався старий.— То це, виходить, подарувати йому? Хороше діло! Він тобі й голову камінюкою прос дить, а його за це по голівці?.. Він не той… Авжеж, Захарку, ти не будеш більш битись? — хапався Павлик, щоб дід часом не встиг виконати своєї погрози. Я не буду,— почав заспокоюватись потроху Захарко: він бачив, що справа повертається йому на руку. Ми, дідусю, трохи пограємося з Захарком,— защебетав Павлик, помітивши, що дідусь уже вагається.— Пограємося, Захарку?.. Оце дак так! — обурився старий, але не хотів журити онука й одійшов од хлопця.— Ну, та стривай… Це тобі так не минеться! Під нехай хоч мати тебе той… Ач, яким вовком дивиться!
    Дід вийшов і защіпнув за собою двері. Давай, Захарку, в крем’яхи,— упадав коло хлопця Павлик. Ось у мене є… га-а-арні…
    Захаркові й не хотілося, бо крем’яхи він уважав дівчачою грою але не хотілося й прикрості зробити Павликові, що так ласкаво й запобігливо припрохував його. Давай,— згодився він і, зітхнувши, глянув на відчинене вікно.
    Коли дід Антип з Явдохою, Захарковою матінкою, прийшли до хати, то, здивовані, зупинилися на порозі. Захарко з Павликом сиділи обойко долі й, сміючись весело, любенько грались у крем’яхи. Дідусю,— весело гукнув Павлик, побачивши старого,— він…
    Захарко зовсім не сердитий… він гарний… Ми тепер часто гратимемо­ся з ним. А! а! ну, що ти йому скажеш? — ляскав дід з обурення об поли руками.— Його вишпарити слід… А він… га?.. Ну, щастя маєш! — посварився дід на Захарка пальцем, а тітка Явдоха ласкаво сміялась крізь сльози.

  5. Квітень. Свято. На вигоні за шахтарською слобідкою весело й шумливо. Дівчатка грають у крем’яхи, а хлопці — у м’яча.
    Погожий день викликав із халупки навіть старого колишнього шахтаря діда Антипа. Він сидить на призьбі під вікном, а поряд із ним — онук Павлик. Обоє захопливо спостерігають за хлоп’ячою грою. Павлик захотів теж піти погратися, а дідусь, поглянувши на його горб, променисті й глибокі очі, зніяковів і сказав, що там хлопці можуть його образити. Якщо вже хоче, хай іде до дівчат, дівчата любили з Павликом гратися, слухати його поважну мову, і цікаві казки, тому охоче брали до свого гурту. А казочок Павлик знав багато. Любив, як їх йому розказувала на ніч мама, переживав за бідолашного зайчика, якого Коза-Дереза вигнала з його хатини.
    Вночі йому снилися химерні, чарівні сни, які він, маючи добру пам’ять, потім переказував дівчаткам.
    Через страшний горб товариші цуралися Павлика, тому він звик бути на самоті. Лагідний світ казок зробив його серце чутливим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним.
    Хлопцям набридло гратися, й вони посварилися за дурницю. Власник м’яча хотів його забрати, але Захарко повалив того на землю й придавив коліном. Павлик заступився за хлопця, а Захарко став йому погрожувати та ображати.
    Дівчата покликали Павлика в степ. Хлопчик любив блукати в степовій траві, дивитися на небо, хмарки, слухати пісню жайворонка, складати думки в гарну казочку.
    Захарко знайшов жайвороняче гніздечко з відкладеними яєчками. Діти вирішили не чіпати його, а встромити паличку, намітити с й прийти тоді, як з’являться пташенята, щоб позабирати їх.

  6. Павлик щулиться під ряденцем і лагодиться слухати.
    — Гаразд, гаразд, — відповідає мати й починає довгу, цікаву казку про діда в червоних чоботях, брехливу Козу рогату, про Зайчика-Побігайчика. — От Зайчик злякався, вибіг з хати та й сів під дубком. Сидить та й плаче…
    — Та й пла-а-че, — притакує, спочуваючи Зайчикові, Павлик, і страдальницька тінь пробігає йому видочком, а великі очі його затягає сльозою.
    З цієї сумної казкової пригоди Павликова думка починає потужно працювати. Мати скінчила одну казку, починає другу, про короленка й королівну, про Івасика-Телесика абощо, та Павлик уже не слухає, й материні слова тихим струмочком ринуть мимо.
    І стоїть в думках Павликових темний, густий ліс із зеленими галявинами, а на одній галявині збудував собі Зайчик манісіньку хатку, таку завбільшки, як у пайового Гектора, цепового собаки; круг тієї хатки походжає страшна, напівоблуплена Коза-Дереза з великими та гострими рогами й чигає на Зайчикове життя. З лісу, з-поза кущів, виглядають боягузи — грубий, вайлакуватий Ведмідь-Набрідь, завжди голодний Вовчик-Братик і хитра Лисичка-Сестричка. І стискається боляче серденько Павликове жалем до сердешного Зайчика й жахом за його бідолашну долю.
    — Мамо, — перебиває Павлик материну казку, — а Зайчик-Побігайчик боїться Кози?
    — Що? га?.. — не розуміє неня одразу несподіваного питання. — Боїться, боїться, моя дитино… Та ти, бачу, не слухаєш казочки. Може, вже годі?
    — Ні, ні, я слухатиму, розказуй.
    Знову точиться нитка перерваної казки. Павлик одразу силкується уважно слухати, але потроху думки його звертають знову до лісу з його хижими звірями й сердешними беззаступними зайчиками.
    — Мамо, — знов питає Павлик, — і нащо та погана Коза-Дереза?
    — Що?.. нащо — Коза?.. Так Бог дав, сину, — відповідає мати й гомонить далі.
    І думає, думає, думає Павлик, аж поки йому голова втомиться, аж поки тиховійний сон потроху, непомітно склепить йому віки й од довгих густих вій його ляже на личко темна тінь. Та бистра думка його не заспокоюється. Скута, зв’язана своїм ворогом, міцним сном, вона ще борсається, рветься, живе — і Павлик бачить химерні, чарівні сни. Таких цікавих казок, як його сни, й неня не розкаже йому.
    Пам’ять у Павлика прегарна, й він завжди пригадує свої сни до найменших подробиць і переказує їх дівчаткам, як нову казку, тільки ніколи не каже, що то сон, а з часом і сам забуває про те.
    Павлик ріс, нешвидко ріс…
    Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті зі своїми думками, жив ними, тішився, розважався ними. Лагідний, добрий, гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним. Павлик любив звірят, любив пташок і плакав, навіть зомлівав, коли при нім хто з хлопців розбивав пташині яєчка або скручував голови горобеняткам.
    III
    Підсівши до однієї купки дівчаток, Павлик почав гратись із ними в крем’яхи.
    Хлопцям, мабуть, набридло гратись. За якусь дурницю вони посварились, позмагались, полементували трохи…
    Той, чий був м’яч, заховав свою власність у кишеню й рішуче сказав, що м’яча більше не дасть.
    Захарко вхопив його ззаду за поперек, повалив на землю і надавив коліном.
    — Смерті чи життя? — питав Захарко, піднявши над хлопцем кулака.
    Він чув і бачив, що так роблять і кажуть, борюкаючись, дорослі — парубки, та й собі ото робив так само.
    Хлопець плакав під ним.
    — Облиш! не чіпай його! — гукнув на Захарка Павлик і ладен був і собі заплакати.
    — Ов? — зареготав Захарко. — Чи не заступник з’явився!..
    — Бо як скажу дідусеві…
    Захарко пустив хлопця й підійшов до Павлика.
    — “Скажу дідусеві”… — перекривив він Павлика й показав йому язика. — Боюсь я твого дідуся!.. Ось як дам тобі по горбу, тоді йди, кажи своєму дідусеві, горбатий!
    — Ну-ну! — оступились за Павлика дівчатка. – Йди геть! Як ви гралися, то ми не втручались до вас.
    — Ме-ме-ме! — перекривив їх Захарко й вибив у однієї з рук крем’яхи.
    Та заголосила.
    — Кинь, не лізь до їх, — промовив Пронька. — Ходімо краще по катран1.
    — Який же тепера катран? — спитав Захарко. — Ще нема.
    — Досі є.
    — Є вже, — запевнив хтось із хлопців.
    — Нема…
    — Авжеж є, — підтакнули дівчатка.
    — Ну, ходімо, — сказав Захарко. — Як нема, то яєць жайворонячих пошукаємо. Хто з нами?
    Всі, як один, підвелись і посунули в степ.
    — Мо’, й ми підемо? — вагалися дівчатка.
    — Авжеж, ходімо. Катрану нарвемо.
    — Нема ще?
    — Є, сама бачила.
    — Ходімо, Павлику?
    Павлик не знав, чи йти, чи ні.

  7. Улітку, коли гостювала у бабусі, я спостерігала трохи сумну картину. Качка висиділа 12 каченят. Одне каченятко виявилося кривеньким. Від самого початку на подвір’ї кривенькому каченяті не було життя. Його дзьобали і кури, і дорослі качки, а за ними й малі каченята. Іноді бідолашне каченя крякало від болю і незграбно намагалося ухилитися від кривдників. До тарілки з кашею малому важко було проштовхнутися. Я помітила, що й мати-качка не жаліла бідолаху. Коли вона вела свою сімейку до водойми, ні на мить не зупинялася, щоб зачекати кривеньке каченя. Я, звичайно, як могла намагалася захистити бідолашне створіння, окремо годувала його. Але змінити жорстокі правила пташиного двору даремно було й сподіватися.
    Мені пригадався цей сумний випадок з каченям, коли я читала оповідання Спиридона Черкасенка “Маленький горбань”. Прикро те, що ми, люди, за деяких обставин мало відрізняємося від представників пташиного двору. Герой оповідання С. Черкасенка — маленький горбань Павлик. Він хоче гуляти з дітьми і бути рівноправним у їхньому товаристві. Хлопчики його не приймають до гурту. Доводиться сидіти неподалік зі своїм мудрим дідусем Антипом. Та всидіти важко. Навколо вирує весна. Павликові теж хочеться побігати з м’ячем разом, з хлопчиками. Але його там б’ють і ображають. З дівчатками йому добре, вони його не ображають. Дівчатка з цікавістю слухають його казки, дивовижні сни. І грають з ним у крем’яхи із задоволенням.
    У Павлика чутливе серце. Йому жаль бідолашного зайчика, якого вижила з хатини Коза-Дереза. Та він не тільки жалісливий, а й сміливий, справедливий хлопчик. Він заступився за хлопчика, якого повалив на землю Захарко. У степу діти паличками намітили жайворонячі гнізда, щоб потім забрати з них пташенят, але Павлик був проти цього. Він розповів одноліткам, що не треба забирати з гніздечок пташенят, бо матері будуть плакати. А коли його не послухали, Павлик повисмикував мітки. Захарко розсердився і дуже побив Павлика. Малий знепритомнів. Дідусь на руках приніс Павлика і поклав у ліжко. Він сумно розмірковував над майбутнім онука. Наступного ранку привів до ліжка Захарка. Він сказав Павликові, що той може побити Захарка. Та Павлик попросив дідуся не карати Захарка, бо він насправді добрий хлопчик. Дідусь залишив обох хлопчиків і пішов по матір Захарка. Коли дорослі переступили поріг кімнати, Павлик і Захарко грали у крем’яхи і весело сміялися. Побачивши цю картину, мати розбишакуватого Захарка не втрималася від сліз радості.
    Підсумовуючи свої роздуми скажу ось що. Це добре, що у Павлика є великий запас внутрішніх сил і благородства. Він самотужки зміг налагодити місток до сердець своїх ровесників. А чому б здоровим людям самим не налагоджувати місточки до сердець людей з фізичними вадами? У будь-якому разі я цього прагнутиму.

  8. І
    Весело й шумливо на вигоні за шахтарською слобідкою. Малеча грає у м’яча. Павлик з дідусем сидять на призьбі й захоплено спостерігають за грою. Обговорюють гравців.
    — Гоп-гоп! Та-та-та-та!.. Хе-хе-хе! Втік, матері його мішок груш!.. Чий такий? — питає дід ще про якого-небудь меткого пустуна.
    — Який? Отой… найбільший? — перепитує Павлик і показує пальцем. — То ж тітчин Явдошин… Захарко.
    — Ну й прудкий! Як заєць.
    — Він, дідусю, тютюн курить.
    — Ов?.. А, який! — обурюється дід. — Вишпарити поганця! Неодмінно вишпарити ремінякою. А, який! Тютюн… хм! А бігає здорово! Конем не доженеш. А-та-та-та! Ач, як ушкварив! Треба, треба буде Явдосі сказати. Вишпарити брикуна, щоб не привчався казна до чого!..
    — Він, дідусю, й гроші в матері краде на тютюн.
    Павлик хоче піти до хлопців, проте дід, глянувши на великий горб онука, попереджає, що його ображатимуть. Хлопчик йде гратися до дівчат і розповідає їм цікаві історії.
    II
    Знав Павлик їх, тих казочок, чимало.
    Мати кожного вечора оповідала йому безліч казок: про зайчика, про лисичку, про короленка й королівну, про Івасика-Телесика тощо. Хлопець їх добре запам’ятовує, а потім бачить казкові сни.
    Пам’ять у Павлика прегарна, й він завжди пригадує свої сни до найменших подробиць і переказує їх дівчаткам, як нову казку, тільки ніколи не каже, що то сон, а з часом і сам забуває про те.
    У хлопчика був великий горб на спині. Він не пустував з хлопцями, любив звірят, тому товариші часто ображали й били його.
    ІІІ
    Під час гри Захарко бив одного з хлопців, Павлик заступився за нього. Бійка припинилася та всі пішли у степ шукати жайворонячі яйця і катран. Захарко знайшов гніздо. Пронька хотів узяти яйце. Дівчата просили його не робити цього, щоб жайво-рониха не покинула гніздо. Тоді хлопці знайшли ще кілька гнізд і помітили їх, встромивши поруч палички. Павликові було шкода птахів, і він вийняв палички. За це Захарко почав бити його й мало не задавив.
    Та вже хлопці стягли того з Павлика.
    Побачивши, що Павлик уже не кричить і не плаче, а лежить із заплющеними очима, розкинувши руки й ледве дихаючи, діти, як сполохані горобці, кинулися врозтіч.
    V
    Павлик сидів уже й тихенько хлипав, коли дід Антип з дівчатками прибіг до нього.
    Дід Антип пішов шукати Захарка: дівчатка сказали, що він ховається в шурфі староїщахти.
    VI
    Зранку Павлик прокинувся від якогось вовтузіння в сінях. То дід приволік пере-/іяканого Захарка.
    Старий вхопив хлопця за плечі й підвів до ліжка.
    — Бий, Павлику, бий його, паршивця, щоб не був таким уредним. Павлик заховав під рядно руки й злякано дивився на Захарка.
    — Не хочеш?.. Бий…
    — Я не бу-у-уду більш!.. — ревів бугаєм злочинець.
    — Е, брат, то дурне! Хе… він не буде! Ще б пак! Авжеж не будеш, бо ось як вишпаримо тебе з Павликом, то й десятому закажеш… А в мене, хлопче, ремінь до-о-об-рий…
    Павлик теж плакав і просив діда не пороти хлопця. Дід Антип пішов геть, а хлопці гралися у крем’яхи. Дід повернвся з Явдохою, матір’ю Захарка.
    — Дідусю, — весело гукнув Павлик, побачивши старого, — він… Захарко зовсім не сердитий… він гарний… Ми тепер часто гратимемося з ним.
    — А! А! Ну, що ти йому скажеш? — ляснув дід з обурення об поли руками. — Його мишпарити слід… А він… га?.. Ну, щастя маєш? — посварився дід на Захарка пальцем, а тітка Явдоха ласкаво сміялась крізь сльози.
    категорія: стислі перекази / стислий переказ – короткий зміст творів Спиридона Черкасенко / Маленький горбань скорочено

  9. 9
    Текст добавил: Подруга Бога=)

    Апрель. Праздник. На выгоне за шахтерской слободкой весело и избежать при этом лишнего шума. Девочки играют в крем’яхи, а ребята – в мяч.
    Погожий день вызвал из хибарки даже старого бывшего шахтера деда Антипа. Он сидит на завалинке под окном, а рядом с ним – внук Павлик. Оба увлеченно наблюдают за мальчишеской игрой. Павлик захотел тоже пойти поиграть, а дедушка, взглянув на его горб, лучистые и глубокие глаза, смутился и сказал, что там ребята могут его обидеть. Если уж хочет, пусть идет к девушкам, девушки любили с Павликом играть, слушать его почтенную язык, и интересные сказки, поэтому охотно принимали в свое общество. А сказочек Павлик знал много. Любил, как их ему рассказывала на ночь мама, переживал за бедного зайчика, которого Коза-Дереза выгнала из его хижины.
    Ночью ему снились причудливые, волшебные сны, которые он, имея хорошую память, потом пересказывал девочкам.
    Через страшный горб товарищи сторонились Павлика, поэтому он привык быть в одиночестве. Ласковый мир сказок сделал его сердце чувствительным к всяких происшествий, что случались созданиям малым и беззащитным.
    Ребятам надоело играть, и они поссорились из-за ерунды. Владелец мяча хотел его забрать, но Захар повалил того на землю и придавил коленом. Павлик вступился за парня, а Захар стал ему угрожать и оскорблять.
    Девушки позвали Павлика в степь. Мальчик любил бродить в степной траве, смотреть на небо, облака, слушать песню жаворонка, складывать мысли в красивую сказочку.
    Захар нашел жайвороняче гнездышко с отложенными яичками. Дети решили не трогать его, а воткнуть палочку, наметить с и прийти тогда, как появятся птенцы, чтобы забрать их.
    Павлик сказал, что забирать птенцов нельзя, птичка плакать. Захар зло посмеялся с него. Когда дети отошли, Павлик повыдергивал палочки. Захар увидел, налетел на маленького и горбаня и бил до тех пор, пока тот не потерял сознание.
    Девочки позвали деда Антипа, и он отнес внука домой, положил в кровать и горько задумался над судьбой мальчика. Дала иметь сердце и не дала красоты. А без красоты нет и счастья. Виноват же во всем отец-пьяница.
    Когда прибежала сполохана мать, Павлик уже спал.
    Утром дедушка приволок в дом Захарка, сказал Павликові бить того. Павлик заплакал и уговаривал деда не наказывать парня. Обратился к своему обидчику и попросил сказать, что тот больше не будет драться. Дед пошел за матерью розбишакуватого парня, а Павлик тем временем просил Захарка поиграть с ним в крем’яхи. Когда пришел дед Антип с Евдокией, Захарковою матерью, дети, весело смеясь, играли в крем’яхи. Павлик, увидев старика, сказал, что Захар не злой он хороший. Дед Антип поссорился на Захарка пальцем и сказал, что имеет счастье, а тетя Евдокия ласково смеялась сквозь слезы.
    Комментарий
    Часто за внешними, физическими недостатками человека не замечают ее доброе сердце, ее ум и сообразительность. Не только не замечают, но и издеваются над калеки, оскорбляют его. Такой Захар. Но дои> рта маленького горбуна Павлика, его смелость (он не боится вступиться за слабых!) побеждают зло, смягчают жестокую и поведение Захарка, делают счастливой мать этого розбишакуватого мальчика.

  10. Категории

    1 Спиридон Черкасенко

    Оригинал

    Весело й шумливо на вигонi за шахтарською слобiдкою. Малеча грає у м’яча. Павлик з дiдусем сидять на призьбi й захоплено спостерiгають за грою. Обговорюють гравцiв.
    – Гоп-гоп! Та-та-та-та!.. Хе-хе-хе! Втiк, матерi його мiшок груш!.. Чий такий? — питає дiд ще про якого-небудь меткого пустуна.
    – Який? Отой… найбiльший? — перепитує Павлик i показує пальцем. — То ж тiтчин Явдошин… Захарко.
    – Ну й прудкий! Як заєць.
    – Вiн, дiдусю, тютюн курить.
    – Ов?.. А, який! — обурюється дiд. — Вишпарити поганця! Неодмiнно вишпарити ремiнякою. А, який! Тютюн… хм! А бiгає здорово! Конем не доженеш. А-та-та-та! Ач, як ушкварив! Треба, треба буде Явдосi сказати. Вишпарити брикуна, щоб не привчався казна до чого!..
    – Вiн, дiдусю, й грошi в матерi краде на тютюн.
    Павлик хоче пiти до хлопцiв, проте дiд, глянувши на великий горб онука, попереджає, що його ображатимуть. Хлопчик йде гратися до дiвчат i розповiдає iм цiкавi iсторii.
    IIЗнав Павлик iх, тих казочок, чимало.
    Мати кожного вечора оповiдала йому безлiч казок: про зайчика, про лисичку, про Короленка й королiвну, про Iвасика-Телесика тощо. Хлопець iх добре запам’ятовує, а потiм бачить казковi сни.
    Пам’ять у Павлика прегарна, й вiн завжди пригадує своi сни до найменших подробиць i переказує iх дiвчаткам, як нову казку, тiльки нiколи не каже, що то сон, а з часом i сам забуває про те.
    У хлопчика був великий горб на спинi. Вiн не пустував з хлопцями, любив звiрят, тому товаришi часто ображали й били його.
    IIIПiд час гри Захарко бив одного з хлопцiв, Павлик заступився за нього. Бiйка припинилася та всi пiшли у степ шукати жайворонячi яйця i катран. Захарко знайшов гнiздо. Пронька хотiв узяти яйце. Дiвчата просили його не робити цього, щоб жайворониха не покинула гнiздо. Тодi хлопцi знайшли ще кiлька гнiзд i помiтили iх, встромивши поруч палички. Павликовi було шкода птахiв, i вiн вийняв палички. За це Захарко почав бити його й мало не задавив.
    Та вже хлопцi стягли того з Павлика.
    Побачивши, що Павлик уже не кричить i не плаче, а лежить iз заплющеними очима, розкинувши руки й ледве дихаючи, дiти, як сполоханi горобцi, кинулися врозтiч.
    IVПавлик сидiв уже й тихенько хлипав, коли дiд Антип з дiвчатками прибiг до нього. Дiд Антип пiшов шукати Захарка: дiвчатка сказали, що вiн ховається в шурфi староi шахти.
    VЗранку Павлик прокинувся вiд якогось вовтузiння в сiнях. То дiд приволiк переляканого Захарка.
    Старий вхопив хлопця за плечi й пiдвiв до лiжка.
    — Бий, Павлику, бий його, паршивця, щоб не був таким вредним.
    Павлик заховав пiд рядно руки й злякано дивився на Захарка.
    — Не хочеш?.. Бий…
    — Я не бу-у-уду бiльш!.. — ревiв бугаєм злочинець.
    — Е, брат, то дурне! Хе… вiн не буде! Ще б пак! Авжеж не будеш, бо ось як вишпаримо тебе з Павликом, то й десятому закажеш… А в мене, хлопче, ремiнь до-о-об-рий…
    Павлик теж плакав i просив дiда не пороти хлопця. Дiд Антип пiшов геть, а хлопцi гралися у крем’яхи. Дiд помирився з Явдохою, матiр’ю Захарка.
    — Дiдусю, — весело гукнув Павлик, побачивши старого, — вiн… Захарко зовсiм не сердитий… вiн гарний… Ми тепер часто гратимемося з ним.
    — А! А! Ну, що ти йому скажеш? — ляснув дiд з обурення об поли руками. — Його вишпарити слiд… А вiн… га?.. Ну, щастя маєш? — посварився дiд на Захарка пальцем, а тiтка Явдоха ласкаво смiялась крiзь сльози.
    Оповiдання С. Черкасенка Маленький горбань — це твiр про красу та незахищенiсть людськоi душi. Павлик — душевно красивий i щедрий хлопчик. Цi моральнi якостi вiдiграють велику роль у формуваннi його особистостi.

    Метки

    Маленький горбань, СПИРИДОН ЧЕРКАСЕНКО, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *