Де не лилися ви в нашій бувальщині,
Де, в які дні, в які ночі —
Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,
Чи то в козаччині, ляччині, ханщині, панщині; Руськії сльози жіночі!
(І.Франко.)
ПОЕТИЧНИЙ ОБРАЗ ЯРОСЛАВНИ. Слов’янська жінка… Ніжна, кохана, вірна дружина, мати-берегиня і мати-страдниця, жінка-патріотка… Її доля ніколи не була легкою. Адже саме жінка повинна берегти тепло родинного вогнища, нагодувати і приголубити дитину, розрадити і звеселити чоловіка, дочекатися сина з походу і молитись за всіх, молитись щиро і вірно, так, щоб молитва була почута. І вона завжди прекрасно справлялась із цим, зовсім не обтяжливим для неї, обов’язком. Адже вона — працьовита і вміла, розумна і весела, лагідна й вимоглива. Але ніколи горда слов’янка не погоджувалась на роль рабині. Волелюбний дух її дозволяв бути поруч чоловіка гідною супутницею, порадницею, подругою.
І біля такої жінки муж робився добрішим і впевненішим у своїй силі, благороднішим, але нещаднішим до ворогів, сміливим, але обережним, бо цінував своє життя.
Полонить своєю красою і неповторністю один з перших в нашій літературі жіночих образів — постать Ярославни із безсмертного «Слова о полку Ігоревім». Якщо назвати «Слово» поемою високохудожньою, то окремі епізоди в ній виблискують рідкісною художньою красою. Одним із таких епізодів і є «Плач Ярославни». Це навіть і не плач, а ціла буря почуттів, емоцій, переживань.
Ярославна приваблює своїми найкращими жіночими рисами — вірністю, магічною силою почуття, терпеливістю, жертовністю.
Князь Ігор — воїн, політичний діяч, вождь Русі. Тому непросто бути поряд з такою людиною та ще й зайняти гідне місце не лише поруч великого князя, а й у серці коханого чоловіка. Ігор здійснює свій подвиг в ім’я рідної землі й своєї дорогої жінки. Коли він побачив, що насувається велике нещастя, то подумав про безчестя, якого можуть зазнати його рідні, мила Ярославна, якщо він, їхній захисник, зостанеться бездіяльним. А тому відкинув будь-які вагання: спалахнула князю думка про жону, і жалість йому знамення заступила.
Жінка завжди надихала чоловіка на подвиг, додавала сил своєю вірністю і любов’ю. Ярославна теж у відповідь на цю самопожертву і щоб допомогти Ігорю вибратись з полону, звертається за допомогою до вітру, Дніпра, сонця. Звістка про поразку князів розійшлася по всій Руській землі. Жінки вже оплакали своїх мужів, а матері —синів. Але віщий плач Ярославни не може залишитись без наслідків. Вона так щиро кличе свого мужа, так бажає його повернення, що Ігор визволяється з полону.
Плач Ярославни багато в чому нагадує і наслідує народні голосіння. Невимовний жаль, безмежна щирість, жагуча любов звучать у її голосі.
Люба жона Ігорева — палка патріотка рідної вітчизни. Її устами промовляє не тільки почуття кохання до чоловіка, а й обов’язок громадянки, що переживає за долю Руської землі та її мужнього князя.
Разом з тим Ярославна — ніжна, беззахисна жінка, що потребує твердого чоловічого плеча. Тому вона і вдається до єдиної своєї зброї: надії, молитви, віри. Княгиня усім серцем і думками із ладом своїм милим.
«Полечу, рече, зегзицею по Дунаєві, омочу шовковий рукав у Каялі-ріці, утру князеві криваві рани на дужому його тілі» —яка глибина почуття! І вже здається, що й справді полегшало Ігореві, й знову він повен сил і рішучості.
Автор «Слова» любить своїх героїв, а в епізодах, пов’язаних з образом Ярославни, відчуваємо ніжність, повагу, захоплення. Тому, уявляючи собі цю незвичайну жінку, бачимо обов’язково вродливу слов’янку із тонкими рисами обличчя, розумну і розважливу жону князя, гідну його супутницю. Вона— представниця всіх тих, кого пішли захищати мужні русичі від половців.
читать похожие:
ОБРАЗ ЯРОСЛАВНИ У ПОЕМІ «СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»
Образ Ярославни в «Слові о полку Ігоревім»
ЛІРИЧНИЙ ОБРАЗ КНЯГИНІ ЯРОСЛАВНИ ЗІ «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»
Ярославна — образ жінки-патріотки у «Слові о полку Ігоревім»
Жіноча доля… Споконвіків призначенням жінки вважалося бути берегинею. Народжувати й виховувати дітей, берегти домашнє вогнище, працювати в полі, догоджати чоловікові, бути охайною і красивою. Прості жінки виконували цю місію з честю. Княгиня Ярославна з вищого світу, але й на її долю лягли нелегкі випробування. Єфросинія Ярославна — дочка Ярослава Володимировича галицького, друга дружина Ігоря, який одружився з нею 1184 року. Ярославна закохана в свого чоловіка, і ось цього щастя подружнього життя їй відведено лише один рік, бо уже в 1185 році Ігор вирушив у похід на половців і потрапив у полон. Як же тяжко молодій жінці відривати від серця свого милого і проводжати, може, на вірну смерть!
Але вона свідома того, що її чоловік — князь, полководець, воїн. Жінка повинна мужньо винести це горе, ще й подати приклад жінкам дружинників.
З тривогою чекає вона звісток із поля бою, радіє першим перемогам Ігоря. Але ось страшна звістка: військо розбито, а її милий ладо у полоні. Ярославна не криється зі своїм горем, вона виходить на Путивлівський вал, у розпачі звертається до сил природи по допомогу.
Взагалі, автор “Слова…” у поемі представляє нам природу як самостійну дійову особу.
Вона може бути гнівною і лагідною, але завжди діючою, рухливою, олюдненою. Звертається до неї Ігор, коли потрапляє у полон:
О Донець-ріко!
Не мало тобі слави,
Що носив ти князя на хвилях,
Стелив йому траву зелену
На берегах срібних…
Донець вступає в діалог з Ігорем:
Княже Ігорю!
Не мало тобі слави,
Кончакові досади лютої,
А Руській землі веселощів!
Звертання Ярославни залишаються без відповіді, але природа все ж допоможе Ігореві втекти з полону.
Автор із величезною любов’ю, симпатією, замилуванням описує нам цю жінку-страдницю в невеликому епізоді. Який же треба мати талант, щоб на одній сторінці так детально виписати цей образ, що він вважається за поетичною красою найславетнішим, оповитим особливою ліричністю образом у світовій літературі! Митець застосовує ніжні поетичні вирази: чайка-жалібниця, зозуля, плаче-тужить. Мова її емоційна, пройнята патріотизмом. Вона й політично свідома жінка, бо оплакує не тільки Ігоря, але й воїнів, дружину, співчуває руським жінкам:
Як та чайка-жалібниця
Стогне вона вранці-рано.
Вірить Ярославна у чудодійну силу Каяли-ріки, яка може зцілити рани князя:
Омочу бобровий рукав
У Каялі-ріці,
Обмию князеві криваві рани
На тілі його дужому!
В українській художній літературі та у фольклорі ми часто зустрічаємо на визначення жіночої долі порівняння жінки з тополею, калиною, чайкою, зозулею. Ці дві пташки символізують трагічну долю жінки. Автор “Слова…” саме їх і використовує. Ярославна готова полетіти зозулею, чайкою в саме пекло, аби тільки врятувати Ігоря.
Увесь монолог Ярославни складається з риторичних звертань і запитань, у яких вона вихваляє всесильність природи, а іноді навіть здатна на дорікання, що та перешкоджає князеві і дружині:
О вітре, вітрило!
Чому, господарю, силою вієш?
Чому мечеш ворожі стріли
На крилах своїх легких
Проти воїнів мого милого?
До Дніпра-Славутича вона звертається як до могутньої стихії:
Принеси ж ти, господарю,
До мене мого милого,
А не слала б я сліз йому ревних
На море пораненьку!
Як же треба любити свого судженого, щоб так відчайдушно, розпачливо вимолювати йому життя не у людей, а у сил природи! Це відчай, остання надія. І вже вимучившись благаннями, жінка звертається до наймогутнішої сили — Сонця:
Чому ж, сонце-господарю,
Простерло гаряче своє проміння
На воїнів мого милого
У полі безводному,
Спрагою їм луки посушило,
Тугою сагайдаки склепило!
І природа ніби схаменулась від цих щирих заклинань, ніби зглянулась на душевну красу цієї жінки, що природа навіть не байдужа до її туги:
Опівночі море заграло,
Мла іде стовпами-вихрами,
Ігореві-князю бог путь являє
Із землі Половецької
На землю Руську.
Минуло більше восьми століть від часу цих подій, а й сьогодні хочеться побажати молодим людям, подружжям наслідувати приклад цього подружжя у вірності, безмежній любові одне до одного. Адже й Ігор не зрадив Ярославні, хоча йому пропонували красунь-половчанок і багатство, щоб у його особі мати союзника ханові Кончаку.
Образ Ярославни настільки світлий, поетичний, що його часто використовують митці у своїй творчості. Недарма саме “Плач Ярославни” переклав Маркіян Шашкевич, а Миколу Лисенка її образ’надихнув на музичну композицію “Плач Ярославни”.
Незабутній образ Половчихи з новели “Шаланда в морі” (роман “Вершники” Ю. Яновського) несе в собі багато рис Ярославни. Вона теж просить сили природи повернути її Мусієчка, який потрапив у морську негоду. Половчиха теж стоїть на скелі, як “маяк невгасимої сили”, і просить всі вітри і море зглянутись на її горе. І тут теж природа допомагає. Під час Великої Вітчизняної війни наших жінок називали Ярославнами, бо вони віддавали своє життя, кров, здоров’я, аби їхнім чоловікам-ладам пощастило вижити, здолати лютого ворога. Першу жінку-космонавта Валентину Терешкову теж нарекли цим іменем, навіть пісні склали про Валентину Ярославну.
І з повним правом наших жінок можна назвати Ярославнами, бо цей образ став узагальненим. Жінки, дівчата, яким притаманні вірність у коханні, вболівання за долю рідної людини, здатність до самопожертви, ніжність, любов до всього живого, магічна сила переконання словом — усі вони Ярославни. І дай, Боже, щоб такі жінки не перевелися на нашій землі!
«Слово о полку Ігоревім» оповідає про військові події, точніше — про похід князя Ігоря на половців. Чи може бути введений жіночий образ у поему про військові події? Неуважний читач може сказати, що він ні до чого… Але при першому уважному прочитанні «Слова…» ми одразу ж розуміємо, що образ Ярославни не тільки доречний у цьому творі, але без нього й не можна обійтися. Образ Ярославни, дружини князя Ігоря, є його справжньою окрасою.
Ярославна уособлює жіночність, вірність і красу, як зовнішню, так і духовну. Ярославна чекає свого чоловіка з походу, вона переймається його долею і сумує за ним. Вона звертається до вітру, сонця, природи, щоб вони допомогли йому. Дорікає вітрові, який носить полем бою ворожі стріли…; І відбувається диво! Сила кохання підкоряє собі сили природи, і птахи, ліси і води допомагають Ігореві повернутися з ворожого половецького полону… Мені здається, що описані у «Слові…» події — не тільки красива казка, але й повчальна метафора, що вчить нас вірити у силу справжнього почуття, бо за умови віри кохання і насправді ладне творити дива…
Читаючи «Слово о полку Ігоревім», епізод плачу Ярославни, я зауважила, що Ярославна переймається не тільки долею свого лада, але й долею його війська, своєї землі. В цьому справжня сила духу, справжній патріотизм — у найтяжчі хвилини життя турбуватися не тільки про себе, але й про свою країну… Хоча, напевно, це не важко для людини, яка не усвідомлює свого щастя без щастя своєї країни. Нам, сучасним людям, егоїстичним та зануреним у власні справи, варто було б повчитися в Ярославни такого почуття, патріотизму, що йде від серця, що такий далекий від того награного патріотизму багатьох наших сучасників, який не йде далі слів…
Так, Ярославна — полум’яна патріотка, але вона насамперед закохана жінка, вірна, чуйна і водночас сильна духом, рішуча. Мабуть, так само, як її чоловік Ігор?
Образ Ярославни не може лишити байдужим. Він зачіпає читача, кожного чимось своїм — красою, вірністю, палкістю, любов’ю до своєї землі… Можливо, саме тому образ Ярославни багато разів був оспіваний і переосмислений у творах української літератури. Т. Шевченко створив відомий нам поетичний шедевр — «Плач Ярославни», який неможливо читати без сліз, принаймні коли читаєш його вперше. Письменники XX століття також зверталися до цього образу.
Ярославна дивиться на нас зі сторінок творів П. Тичини, А. Малишка. Мабуть, поети-учасники Другої світової війни (маю на увазі насамперед А. Малишка та багатьох інших) не могли оминути цей образ, бо і їхні жінки та матері уподібнювалися Ярославні, чекаючи на своїх коханих чоловіків, синів, батьків. І їхнє кохання так само творило дива, примушуючи війну випустити близьку людину зі своїх вогняних лещат.
Образ Ярославни має цілком реальний історичний прототип. Проте з усього сказаного робимо висновок, що Ярославна жива і за межами свого історичного часу, вона оживає в багатьох творах української і навіть світової літератури, а насамперед — оживає свого часу в кожній закоханій жінці…
твір – характеристика ” Поетичний образ Ярославни”
Ответы:
Образ княгині Ярославни за своєю поетичною красою належить до найславетніших, пройнятих особливою ліричністю образів у світовій літературі. Нас приваблює чарівний образ жінки ,яка лине до свого чоловіка люблячим серцем, –княгині Ярославни. Вона –найчарівніший образ поеми ” Слово о полку Ігоревім”.Читаєш поему і ніби бачиш охоплену тугою жінку ,яка вдивляється вдалечінь у надії побачити коханого чоловіка.
“Ярославна рано плаче в Путівлі на заборолі,примовляючи”. Що ж примовляє вона, на що сподівається так щиро? На повернення князя. І звертається вірна дружина до вітру, до Дніпра -ріки, до сонця. Просить урятувати чоловіка й визволити його з біди. Скільки ми бачимо надії і справжнього кохання в її тужливих словах. Ярославна просто не уявляє собі життя без свого князя:”Загинув ладо… Я загину!”
Звернення княгині до могутніх сил природи дуже зближують її плач з народними ліричними піснями.Сама Ярославна порівнюється із зозулею, чайкою-вдовицею, яка збирається летіти понад Доном , щоб власноруч урятувати князя. Княгиня виступає не тільки від себе й “жінок руських”, а ніби від імені Руської землі.Закликання Ярославни не лишаються марними. І от уже тікає Ігор з полону разом з молодим половцем, тікає конем і пішки до річки Дінця. Донець допомагає йому, адже недарма Ярославна зверталася до стихій. Силою свого кохання вона врятувала князя.
Образ Ярославни став символом усіх руських жінок, які роками чекали своїх чоловіків-воїнів, оберігаючи для них і своїх дітей родинне вогнище. Цей образ –величальний гімн моральній красі жінки. Образ Ярославни надихає й сучасних письменників на чудові рядки, адже ця руська князівна стала символом вірності й кохання , ніжності й мужності одночасно.
«Слово о полку Ігоревім» оповідає про військові події, точніше — про князя Ігоря на половців. Як і навіщо може бути введений жіночий образ про військові події? Неуважний читач скаже, що він тут ні до чого… Але при першому уважному прочитанні «Слова…» ми одразу ж розуміємо, що образ Ярославни, дружини князя Ігоря, не просто доречний у цьому творі, але без нього ніби й не можна обійтися, бо він є справжньою окрасою цього твору.
Ярославна уособлює собою жіночність, вірність і красу, — красу як зовнішнішню так і духовну. Вона чекає на свого чоловіка з походу, переймається його долею і сумує за ним. Вона звертається до вітру, сонця, природи, щоб вони допомогли йому. Дорікає вітрові, який носить полем бою ворожі стріли… І відбувається диво! Сила кохання підкоряє собі сили природи, і птахи, ліси і води допомагають Ігореві повернутися з ворожого половецького полону… Мені здається, що описані у «Слові…» події — не лише красива казка, а й повчальна метафора, що вчить нас вірити у силу справжнього почуття, бо кохання і справді ладне творити дива, якщо вірити в диво…
Читаючи «Слово о полку Ігоревім», а саме — плач Ярославни, зауважим, що Ярославна переймається не тільки долею свого лада, а й долею його війська, своєї землі. У цьому справжня сила духу, справжній патріотизм — у найтяжчі хвилини життя піклуватися не лише про себе, а й про свою країну… Хоча, напевно, це не важко для людини, яка не усвідомлює свого щастя без щастя своєї країни. Нам, сучасним людям, егоїстичним та зануреним у власні справи, варто було б повчитися у Ярославни такого почуття патріотизму, що йде від серця, що такий далекий від награного патріотизму багатьох наших сучасників…
Так, Ярославна — полум’яна патріотка, але вона, перш за все, закохана жінка, вірна і чуйна, водночас сильна духом і рішуча. Мабуть, так само, як її чоловік Ігор?
Образ Ярославни не може лишити байдужим. Він торкає душу читача, кожного чимось своїм — красою, вірністю, палкістю любові до своєї землі… Можливо, саме тому образ Ярославни багато разів був оспіваний і переосмислений в творах української літератури. Т. Шевченко створив відомий нам поетичний шедевр — «Плач Ярославни», який неможливо читати без сліз, принаймні коли читаєш його вперше. Письменники XX століття також зверталися до цього образу. Ярославна дивиться на нас зі сторінок творів П. Тичини, А. Малишка. Мабуть, поети-учасники Другої світової війни (маю на увазі А. Малишка та ба гатьох інших) не могли оминути цей образ, бо і їхні жінки та матері уподібнювалися Ярославні, чекаючи своїх коханих чоловіків, синів, батьків. І їхнє кохання так само творило дива, примушуючи війну випустити близьку людину зі своїх вогняних лещат.
Образ Ярославни — створений як опис цілком реальної історичної постаті. Проте з усього сказаного доходимо висновку, що Ярославна живе понад і за межами свого історичного часу, вона оживає в багатьох творах української і навіть світової літератури, а найперше — оживає в кожній закоханій жінці…
Твір на тему ОБРАЗ ЯРОСЛАВНИ У ПОЕМІ «СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ», УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, 9 КЛАС
Жіноча доля. Споконвіків призначенням жінки вважалося бути берегинею. Народжувати й виховувати дітей, берегти домашнє вогнище, працювати в полі, догоджати чоловікові, бути охайною і красивою. Прості жінки виконували цю місію з честю. Княгиня Ярославна з вищого світу, але й на її долю лягли нелегкі випробування. Євфросинія Ярославна — дочка Ярослава Володимировича галицького, друга дружина Ігоря, який одружився з нею 1184 року. Ярославна закохана в свого чоловіка, і ось цього щастя подружнього життя їй відведено лише один рік, бо уже в 1185 році Ігор вирушив у похід на половців і потрапив у полон. Як же тяжко молодій жінці відривати від серця свого милого і проводжати, може, на вірну смерть!
Але вона свідома того, що її чоловік — князь, полководець, воїн. Жінка повинна мужньо винести це горе, ще й подати приклад жінкам дружинників.
З тривогою чекає вона звісток із поля бою, радіє першим перемогам Ігоря. Але ось страшна звістка: військо розбито, а її милий ладо у полоні. Ярославна не криється зі своїм горем, вона виходить на Путивлівський вал, у розпачі звертається до сил природи по допомогу.
Взагалі, автор «Слова.» у поемі представляє нам природу як самостійну дійову особу.
Вона може бути гнівною і лагідною, але завжди діючою, рухливою, олюдненою. Звертається до неї Ігор, коли потрапляє у полон:
О Донець-ріко!
Не мало тобі слави,
Що носив ти князя на хвилях,
Стелив йому траву зелену
На берегах срібних.
Донець вступає в діалог з Ігорем:
Княже Ігорю!
Не мало тобі слави,
Кончакові досади лютої,
А Руській землі веселощів!
Звертання Ярославни залишаються без відповіді, але природа все ж допоможе Ігореві втекти з полону.
Автор із величезною любов’ю, симпатією, замилуванням описує нам цю жінку-страдницю в невеликому епізоді. Який же треба мати талант, щоб на одній сторінці так детально виписати цей образ, що він вважається за поетичною красою найславетнішим, оповитим особливою ліричністю образом у світовій літературі! Митець застосовує ніжні поетичні вирази: чайка-жалібниця, зозуля, плаче-тужить. Мова її емоційна, пройнята патріотизмом. Вона й політично свідома жінка, бо оплакує не тільки Ігоря, але й воїнів, дружину, співчуває руським жінкам:
Як та чайка-жалібниця
Стогне вона вранці-рано.
Вірить Ярославна у чудодійну силу Каяли-ріки, яка може зцілити рани князя:
Омочу бобровий рукав
У Каялі-ріці,
Обмию князеві криваві рани
На тілі його дужому!
В українській художній літературі та у фольклорі ми часто зустрічаємо на визначення жіночої долі порівняння жінки з тополею, калиною, чайкою, зозулею. Ці дві пташки символізують трагічну долю жінки. Автор «Слова.» саме їх і використовує. Ярославна готова полетіти зозулею, чайкою в саме пекло, аби тільки врятувати Ігоря.
Увесь монолог Ярославни складається з риторичних звертань і запитань, у яких вона вихваляє всесильність природи, а іноді навіть здатна на дорікання, що та перешкоджає князеві і дружині:
О вітре, вітрило!
Чому, господарю, силою вієш?
Чому мечеш ворожі стріли
На крилах своїх легких
Проти воїнів мого милого?
До Дніпра-Славутича вона звертається як до могутньої стихії: Принеси ж ти, господарю, До мене мого милого, А не слала б я сліз йому ревних На море пораненьку!
Як же треба любити свого судженого, щоб так відчайдушно, розпачливо вимолювати йому життя не у людей, а у сил природи! Це відчай, остання надія. І вже вимучившись благаннями, жінка звертається до най-могутнішої сили — Сонця:
Чому ж, сонце-господарю, Простерло гаряче своє проміння На воїнів мого милого У полі безводному Спрагою їм луки посушило, Тугою сагайдаки склепило!
І природа ніби схаменулась від цих щирих заклинань, ніби зглянулась на душевну красу цієї жінки, що природа навіть не байдужа до її туги:
Опівночі море заграло, Мла іде стовпами-вихрами, Ігореві-князю бог путь являє Із землі Половецької На землю Руську
Минуло більше восьми століть від часу цих подій, а й сьогодні хочеться побажати молодим людям, подружжям наслідувати приклад цього подружжя у вірності, безмежній любові одне до одного. Адже й Ігор не зрадив Ярославні, хоча йому пропонували красунь-половчанок і багатство, щоб у його особі мати союзника ханові Кончаку.
Образ Ярославни настільки світлий, поетичний, що його часто використовують митці у своїй творчості. Недарма саме «Плач Ярославни» переклав Маркіян Шашкевич, а Миколу Лисенка її образ надихнув на музичну композицію «Плач Ярославни».
Незабутній образ Половчихи з новели «Шаланда в морі» (роман «Вершники» Ю. Яновського) несе в собі багато рис Ярославни. Вона теж просить сили природи повернути її Мусієчка, який потрапив у морську негоду. Половчиха теж стоїть на скелі, як «маяк невгасимої сили», і просить всі вітри і море зглянутись на її горе. І тут теж природа допомагає. Під час Великої Вітчизняної війни наших жінок називали Ярославнами, бо вони віддавали своє життя, кров, здоров’я, аби їхнім чоловікам-ладам пощастило вижити, здолати лютого ворога. Першу жінку-космонавта Валентину Терешкову теж нарекли цим іменем, навіть пісні склали про Валентину-Ярославну.
І з повним правом наших жінок можна назвати Ярославнами, бо цей образ став узагальненим. Жінки, дівчата, яким притаманні вірність у коханні, вболівання за долю рідної людини, здатність до самопожертви, ніжність, любов до всього живого, магічна сила переконання словом — усі вони Ярославни. І дай, Боже, щоб такі жінки не перевелися на нашій землі!
Твір на тему ОБРАЗ ЯРОСЛАВНИ У ПОЕМІ «СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ», УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, 9 КЛАС
Повернутися на сторінку Твори з української літератури, 9 клас
14:31:45
ОБРАЗ ЯРОСЛАВНИ У ПОЕМІ «СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»
Жіноча доля… Споконвіків призначенням жінки вважалося бути берегинею. Народжувати й виховувати дітей, берегти домашнє вогнище, працювати в полі, догоджати чоловікові, бути охайною і красивою. Прості жінки виконували цю місію з честю. Княгиня Ярославна з вищого світу, але й на її долю лягли нелегкі випробування. Євфросинія Ярославна — дочка Ярослава Володимировича галицького, друга дружина Ігоря, який одружився з нею 1184 року. Ярославна закохана в свого чоловіка, і ось цього щастя подружнього життя їй відведено лише один рік, бо уже в 1185 році Ігор вирушив у похід на половців і потрапив у полон. Як же тяжко молодій жінці відривати від серця свого милого і проводжати, може, на вірну смерть! Але вона свідома того, що її чоловік — князь, полководець, воїн.
Жінка повинна мужньо винести це горе, ще й подати приклад жінкам дружинників. З тривогою чекає вона звісток із поля бою, радіє першим перемогам Ігоря. Але ось страшна звістка: військо розбито, а її милий ладо у полоні. Ярославна не криється зі своїм горем, вона виходить на Путивлівський вал, у розпачі звертається до сил природи по допомогу. Взагалі, автор «Слова…» у поемі представляє нам природу як самостійну дійову особу. Вона може бути гнівною і лагідною, але завжди діючою, рухливою, олюдненою.
Звертається до неї Ігор, коли потрапляє у полон: О Донець-ріко! Не мало тобі слави, Що носив ти князя на хвилях, Стелив йому траву зелену На берегах срібних… Донець вступає в діалог з Ігорем: Княже Ігорю! Не мало тобі слави, Кончакові досади лютої, А Руській землі веселощів! Звертання Ярославни залишаються без відповіді, але природа все ж допоможе Ігореві втекти з полону. Автор із величезною любов’ю, симпатією, замилуванням описує нам цю жінку-страдницю в невеликому епізоді. Який же треба мати талант, щоб на одній сторінці так детально виписати цей образ, що він вважається за поетичною красою найславетнішим, оповитим особливою ліричністю образом у світовій літературі!
Митець застосовує ніжні поетичні вирази: чайка-жалібниця, зозуля, плаче-тужить. Мова її емоційна, пройнята патріотизмом. Вона й політично свідома жінка, бо оплакує не тільки Ігоря, але й воїнів, дружину, співчуває руським жінкам: Як та чайка-жалібниця Стогне вона вранці-рано. Вірить Ярославна у чудодійну силу Каяли-ріки, яка може зцілити рани князя: Омочу бобровий рукав У Каялі-ріці, Обмию князеві криваві рани На тілі його дужому! В українській художній літературі та у фольклорі ми часто зустрічаємо на визначення жіночої долі порівняння жінки з тополею, калиною, чайкою, зозулею. Ці дві пташки символізують трагічну долю жінки. Автор «Слова…» саме їх і використовує. Ярославна готова полетіти зозулею, чайкою в саме пекло, аби тільки врятувати Ігоря.
Увесь монолог Ярославни складається з риторичних звертань і запитань, у яких вона вихваляє всесильність природи, а іноді навіть здатна на дорікання, що та перешкоджає князеві і дружині: О вітре, вітрило! Чому, господарю, силою вієш? Чому мечеш ворожі стріли На крилах своїх легких Проти воїнів мого милого? До Дніпра-Славутича вона звертається як до могутньої стихії: Принеси ж ти, господарю, До мене мого милого, А не слала б я сліз йому ревних На море пораненьку! Як же треба любити свого судженого, щоб так відчайдушно, розпачливо вимолювати йому життя не у людей, а у сил природи! Це відчай, остання надія. І вже вимучившись благаннями, жінка звертається до най-могутнішої сили — Сонця: Чому ж, сонце-господарю, Простерло гаряче своє проміння На воїнів мого милого У полі безводному, Спрагою їм луки посушило, Тугою сагайдаки склепило! І природа ніби схаменулась від цих щирих заклинань, ніби зглянулась на душевну красу цієї жінки, що природа навіть не байдужа до її туги: Опівночі море заграло, Мла іде стовпами-вихрами, Ігореві-князю бог путь являє Із землі Половецької На землю Руську. Минуло більше восьми століть від часу цих подій, а й сьогодні хочеться побажати молодим людям, подружжям наслідувати приклад цього подружжя у вірності, безмежній любові одне до одного. Адже й Ігор не зрадив Ярославні, хоча йому пропонували красунь-половчанок і багатство, щоб у його особі мати союзника ханові Кончаку. Образ Ярославни настільки світлий, поетичний, що його часто використовують митці у своїй творчості. Недарма саме «Плач Ярославни» переклав Маркіян Шашкевич, а Миколу Лисенка її образ надихнув на музичну композицію «Плач Ярославни». Незабутній образ Половчихи з новели «Шаланда в морі» (роман «Вершники» Ю. Яновського) несе в собі багато рис Ярославни. Вона теж просить сили природи повернути її Мусієчка, який потрапив у морську негоду. Половчиха теж стоїть на скелі, як «маяк невгасимої сили», і просить всі вітри і море зглянутись на її горе. І тут теж природа допомагає. Під час Великої Вітчизняної війни наших жінок називали Ярославнами, бо вони віддавали своє життя, кров, здоров’я, аби їхнім чоловікам-ладам пощастило вижити, здолати лютого ворога. Першу жінку-космонавта Валентину Терешкову теж нарекли цим іменем, навіть пісні склали про Валентину-Ярославну. І з повним правом наших жінок можна назвати Ярославнами, бо цей образ став узагальненим. Жінки, дівчата, яким притаманні вірність у коханні, вболівання за долю рідної людини, здатність до самопожертви, ніжність, любов до всього живого, магічна сила переконання словом — усі вони Ярос-лавни. І дай, Боже, щоб такі жінки не перевелися на нашій землі!
«Слово о полку Игореве» – это величественная памятка в истории древнерусской литературы. Эта рукопись передает нам события давно минувших дней. Мы узнаем о великих походах князей русских, об их победах и поражениях.
Автор уделяет внимание не только мужским образам. Наравне с ними описаны и славные женские образы, которые играли немаловажную роль в развитие сюжета. Это святая Феврония, Авдотья Рязаночка – великие женщины. Их образы прекрасны.
Но, есть среди влиятельных персонажей еще одна женщина – Ярославна. Она была преданной женой князя Игоря – она до последнего оставалась верна ему. Ярославна искренне сопереживала о всех событиях, происходящих с войском Игоря. Она плачет и скорбит о потерях, она молит все силы природы о помощи.
Читая «Слово о полку Игореве» мы обращаем внимание на языческие мотивы, которые обожествляют силы природы. Видны также фольклорные направленности – воодушевление солнца и ветра. И Ярославна постоянно молит о помощи именно у них.
Образ Ярославны передает нам те тяготы и те страдания, которые легли на плечи не только этой молодей женщины. Ведь сколько жен и матерей ждали своих мужей и сыновей с битвы. Сколько они пролили слез и сколько прочитали молитв. Да, такие хрупкие женщины, как Ярославна, мало чем могли помочь в бою. Но своей духовною силой они могли поддержать каждого. Своими мольбами они творили чудеса.
И взыграло море. Сквозь туман
Вихрь примчался к северу родному –
Сам Господь из половецких стран
Князю путь указывает к дому.
Мольбы прекрасной Ярославны были услышаны. Помощь Всевышнего помогла воинам.
В «Слове о полку Игореве» Ярославна предстает перед читателем волевой и сильной натурой, которая могла поддержать родного мужа, которая могла помочь ему в поиске верного решения и правильного, достойного пути. Она, как и многие русские женщины делала все, чтобы хоть как-то повлиять на свою судьбу и судьбу целого народа.
Стародавней Ярославне тихий ропот струн.
Лик твой древний, лик твой светлый, как и прежде, юн.
Иль певец безвестный, мудрый, тот, кто “Слово” спел,
Все мечты веков грядущих тайно подсмотрел?
Или русских женщин лики все в тебе слиты?
Ты — Наташа, ты — и Лиза: и Татьяна — ты!
В.Брюсов
В истории нашей литературы сохранилось множество интересных женских образов, воплотивших идеал русской женщины. Каждый человек со школьной скамьи, думаю, помнит Наташу Ростову из «Войны и мира» Л.Толстого, Татьяну Ларину из «Евгения Онегина» А.Пушкина, Сонечку Мармеладову из «Преступления и наказания» Ф.Достоевского и других и может о них рассказать. А вот о Ярославне из «Слова о полку Игореве» лично мне помнится только плач, да и то в общих чертах. С таким не очень приятным для себя открытием я столкнулась, прочтя предложенные темы сочинений для Каяльских чтений 2014 года. Решив восполнить пробелы в своих знаниях, я прочла массу литературы, и предо мной предстал образ Ярославны.
Ярославна — реальное историческое лицо, жена русского Новгород-Северского князя Игоря Святославовича. Её родителями были галицкий князь Ярослав Осмомысл и княгиня Ольга Юрьевна. Они дали своей дочери прекрасное, на мой взгляд, имя – Ефросиния, что означает «радость». На Руси было принято замужнюю женщину называть не по имени, а по отчеству или по имени мужа. Так и стала она Ярославной, хотя на момент описываемых в «Слове о полку Игореве» событий ей всего 16 лет.
Разорённая Русь, терзаемая княжескими междоусобицами, была лёгкой добычей воинственных кочевников. «Слово» рассказывает о походе на половцев князя Игоря, который пошёл со своей дружиной на врагов ради личной славы. Превосходящие силы половцев разгромили Игорево войско, а его самого взяли в плен.
С Ярославной мы знакомимся, когда она плачет на воротах в Путивле-Граде, мысленно стремясь к месту битвы Игоря с половцами, где, по её представлениям, лежит раненый князь, желая омыть и заживить его раны:
Обернусь я, бедная, кукушкой,
По Дунаю-речке полечу
И рукав с бобровою опушкой,
Наклонясь, в Каяле омочу.
Почему в Путивле, где правил сын князя Игоря Владимир, а не в Новгород-Северском? Может потому, что он был гораздо южнее Новгород-Северского, а именно с юга должно было возвращаться войско Игоря? А может, проводила Ярославна мужа до этого города и осталась там ждать его?
Легко представляю себе картину: вот стоит Ярославна на стенах древнего путивльского кремля, взгляд её устремлён в бесконечную даль; горестно сжав руки, взывает она к силам природы за помощью. Тяжело приходится этой юной ещё, но уже так несчастной женщине, которая не знает, жив ли её муж. И льются слёзы боли, отчаяния. Нежная и преданная, самоотверженная и верная, Ярославна изливает своё горе в плаче. Но плач её – не горестное причитание об умершем, не слова скорби и воспоминаний о совместно прожитых годах, а моление, заклинание к силам природы помочь князю и его воинам. Она напрямую обращается к богам: «О ветре, ветрило…» – это обращение к Стрибогу, «О светло – пресветлое солнце…» – обращение к Хорсу. Другими словами, она начинает волховать. Именно поэтому идёт она на путивльский заборол (на самую высокую точку местности) рано утром, чтобы остаться «незнаемой», то есть, тайно.
С выразительными заклинаниями княгиня обращается к трём силам природы: к солнцу, ветру и далёкому от Каялы Днепру. И в каждом её обращении – прямой упрек. «Ветру Ветрилу» Ярославна ставит в укор то, что во время битвы он веял со стороны половцев:
Что ты, Ветер, злобно повеваешь,
Что клубишь туманы у реки,
Стрелы половецкие вздымаешь,
Мечешь их на русские полки?
В обращении к Днепру-Славутичу она просит «прилелеять» к ней её милого ладу:
Возлелей же князя, господине,
Сохрани на дальней стороне,
Чтоб забыла слезы я отныне,
Чтобы жив вернулся он ко мне!
Ярославна обращается к Днепру потому, что он силён и могуч и был верным союзником другим князьям в походах против половцев:
Днепр мой славный! Каменные горы
В землях половецких ты пробил,
Святослава в дальние просторы
До полков Кобяковых носил.
Звучат из уст княгини слова упрёка и в адрес «трижды светлого солнца» за то, что его горячие лучи оказались губительными для Игорева войска, что мучило жаждой воинов во время битвы в безводной степи:
Солнце трижды светлое! С тобою
Каждому приветно и тепло.
Что ж ты войско князя удалое
Жаркими лучами обожгло?
В обращении к ветру и солнцу, как видим, никакие просьбы не высказываются, а лишь подразумеваются: Ярославна мысленно просит природные стихийные силы сменить гнев на милость и не мешать спасению Игоря, его возвращению на родину. Но обращается к силам природы она как к живым и всесильным божествам, и слова звучат, как заговор или молитва. И уже по-другому представляешь себе Ярославну: она устремлена в небо, чтобы загородить собой солнце, которое « жаждою стянуло лук походный», и остановить ветер, который «стрелы половецкие вздымает,
мечет их на русские полки». Ещё мгновение, и Ярославна оборотится кукушкою и взлетит над Дунаем, а дорогу ей «кажуть» лебеди, устремляющиеся в землю «незнаемую».
Но почему кукушкою? Знаток славянской народной поэзии Ф.И.Буслаев писал, что кукушка – славянский символ тоскующей женщины: и несчастной в браке, и одинокой солдатки, и женщины, оплакивающей смерть мужа, сына или брата. Но Ярославна – кукушка летит к любимому не для того, чтобы оплакать его на поле битвы, а чтобы вернуть его к жизни! В древнерусском тексте это звучит так: «зегзицею незнаема рано кычеть». Мне очень понравилась прочитанная мысль о том, что слово «зигзица», образованное по правилам русского языка из слова «зигзаг», означает «двойная молния». В. Даль в своем словаре упоминает очень похожее слово – згица, то есть искра. Следовательно, выражение может иметь смысл: мечет молнии, призывает молнии свыше – обращается к богу-громовержцу Перуну, покровителю князей и дружин.
Как же нужно любить своего суженого, чтобы так отчаянно выпрашивать ему жизнь не у людей, а у сил природы! Народ веками соблюдал языческие обряды, олицетворяя силы природы, стремясь подчинить их вещему слову. И героиня «Слова о полку Игореве» в самое трудное для неё время обращается к вере отцов и дедов. Чувства Ярославны не могут оставить равнодушными людей, испытавших в жизни любовь и привязанность к другому человеку. Кем предстаёт князь Игорь перед нами? Первым князем, попавшим в плен? Князем, для которого поход кончается бесславным поражением? Князем, неудача которого ободрила половцев, позволила им поверить в свои силы, что привело к новому их нашествию на Русь? Да, именно так. Но только не для Ярославны, плач которой по утерянному мужу пропитан нежностью, теплотой, горячим сочувствием. В её плаче Игорь – «сокол», «солнце красное». И сила её любви помогает Игорю бежать из плена и вернуться домой.
Таким предстал передо мной образ Ярославны – первой женщины –героини в русской литературе: образ самоотверженной, любящей женщины с колоссальной силой – силой любви. И закончить разговор о ней мне хочется словами Н.Рыленкова:
Путивльский шлях. Полынная тоска,
Твой ждущий взгляд сквозь слёзы – синий-синий.
Вошла ты Ярославною в века,
А в терему осталась Ефросиньей…
Муниципальное бюджетное общеобразовательное учреждение
Апаринская средняя общеобразовательная школа
ученицы 11 класса
Садовниковой Анны Ивановны
Учитель – Болгова И.Ф.
Ярославна осознает, что она – слабая женщина не способна физически помочь супругу, да еще и на таком большом расстоянии. Но сила ее духа так велика, что даже природные стихии прислушиваются к ее мольбам.
Напимер, Ярославна просит солнышко, чтобы оно не так сильно и горячо своими лучиками припекало милого Игоря и его войско. Ветер – чтобы его стихия не вредила русичам, а, наоборот, пособляла им. Днепр должен донести до милого ее сердцу лады всю силу любви его ненаглядной женушки и силу ее духа.
А о себе она говорит, как бы обратилась кукушкой девушка, полетела бы на речку Каялу, намочила свои шёлковые рукава и устремилась бы туда, на поле боя, где милый лада раненый. И утерла бы раны милому, ненаглядному…
Образ Ярославны – это не просто образ русской женщины, верной жены. Ярославна – это образ широкий, она воплотила в себе будто бы всю Русь-матушку. Она символизирует еще и надежду на хорошее в будущем. Ярославна – символ, что, возможно, вернется к ней милый лада Игорь, что заживут они дальше в любви и согласии. Также образ Ярославны олицетворяет собой трагизм, тоску по ушедшим в мир иной навеки.
Если проводить параллели с прототипом, то важно знать, что и реальная жена Игоря дождалась своего ладу домой. Но счастье их продлилось недолго, в 1187 году ее больше не стал под этим небом.
Вариант 3
С давних времен утешением, помощью, обителью добра и успокоения для любого русского мужчины считалась женщина. Точно так же и автор «Слово о полку Игореве» передаёт нам образ Ярославны — жены Игоря. В наше время очень многие понятия предаются переосмыслению, понятие «жены» — не исключение. Сейчас очень многие говорят о том, что никто никому ничего не должен, говорят о равноправии в отношениях, но мало кто говорит об истинной любви. Ярославна не просто любила своего Игоря, она была предана ему на всю жизнь, предана своего князю-мужу и своему государству, неудачи которого она оплакивает со всей искренностью.
Имени Ярославны читатель не знает, потому как Ярославна — это отчество девушки, на которой женился Игорь. Она — не просто яркий образ русской жены, которую все мы привыкли принимать исходя из истории, Ярославна — это действительно сокровище Игоря, а вместе с тем и хранительница его сердца, переживающая о его неудачах, как о своих собственных. Ярославна — это воплощение жены из пословицы «муж и жена — одна Сатана». Ярославна горько и жалобно оплакивает гибель полка своего мужа, заточение Игоря в темнице и в принципе неудачный поход.
Действия произведения происходят уже во времена, когда Русь была крещена, но Ярославна в своём плаче ещё обращается к языческим богам и явлениям, что свидетельствует о том, что в минуты горести и отчаяния любящая супруга и спутница по жизни всегда и всяческими путями будет способствовать тому, чтобы помочь своему супругу.
Ярославна — это не просто женщина князя Игоря, это женщина всей Руси, потому что она оплакивает каждого погибшего воина, переживает за каждого человека, который был рядом с её мужем и за каждого человека, который ещё остался на Руси. Ярославна — это символ великодушие души русской женщины, её необъятность.
Я думаю, что образ жены Игоря останется навсегда в культуре и истории нашего народа, что каждый из людей в дальнейшем будет помнить о том, как выглядит женщина, достойная уважения не только своего мужчины, но и всего царства, женщина, пред которой захочется поклониться за все её страдания и мольбы о спасении своего государства и своего единственного и любимого мужа. Ярославна несет в себе верность и благородную любовь, самую высокую и чистую любовь. Для неё Игорь — не просто любимый мужчина, он для неё символ и смысл жизни. Без Игоря она постоянно плачет и страдает, она просто не в состоянии прожить без того, кому навсегда отдала своё сердце.
9 класс
Серед персонажів «Слова» найбільш поетичним є, безумовно, образ Ярославин Він — узагальнений, хоча у нього є реальний прототип. Як відомо, література Давньої Русі не знала відверто вигаданого героя. Прототип героїні поеми — Ярославна (Єфросинія Ярославівна) — дружина Ігоря Святославича (1151—1202 pp.), князя новгород-сіверського, згодом чернігівського, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла.
Серед складових цього образу — образи матері-Вітчизни, ліричний образ жінки, втілення подружньої вірності, моральної чистоти.
Образ Ярославни, дружини князя Ігоря, приваблює читачів своєю ніжністю і глибоким ліризмом. Вона зображується автором «Слова…» не як княгиня, а як звичайна руська жінка, яка гаряче любить свого чоловіка-воїна, свою Батьківщину. Дізнавшись про поразку русичів і полон чоловіка, Ярославна виходить на путивльський вал, плачучи, звертається до сил руської природи (вітру-вітровію, Дніпра-Славутича, світлого і трисвітлого сонця), щоб ті допомогли Ігорю. Княгиня ладна полинути зозулею на край світу, аби витерти милому «кривавії рани на дужому його тілі». Її плач за чоловіком — це плач руської жінки, яка в особистому горі уболіває за долю не лише Ігоря, а й жаліє його хоробрих воїнів. Поразка Ігоря — горе усього руського народу. Ярославна турбується про визволення не лише свого чоловіка, а й про воїнів-русичів, які потрапили в полон. Отже, цей образ вражає нас не лише глибокою жіночою відданістю, вірністю, а й благородством людської душі. Тому плач Ярославни набуває широкого громадського, патріотичного звучання.
Ярославна — закохана жінка, носій найшановнішої риси усіх народів — вірності, відданості і віри. Образ жінки додає позитиву образу князя Ігоря, якому автор дорікає за егоїзм та легковажність. Дійсно, не можна так сильно і віддано кохати погану людину. Кажуть, що жінка бачить серцем. Ярославна змогла пробудити у молодому та запальному князі ті риси, які допомогли йому усвідомити свою помилку і виправити її. А те, що він вижив у полоні і зміг повернутися додому, теж прояв магічної сили любові Ярославни.
Образ Ярославни настільки світлий, поетичний, що його часто використовують митці в своїй творчості. Недарма саме «Плач Ярославни» надихнув Маркіяна Шашкевича на переклад, а Миколу Лисенка на музичну композицію «Плач Ярославни». Переспіви «Плачу Ярославни» зробили Тарас Шевченко у XIX столітті і Павло Тичина у XX. Незабутній образ Половчихи з новели «Шаланда в морі» (роман «Вершники» Ю. Яновського) несе в собі багато рис Ярославни. Вона теж просить сили природи повернути її коханого, який потрапив в морську негоду. Половчиха теж стоїть на скелі, як «маяк невгасимої сили» і просить всі вітри і море зглянутись на її горе. І природа теж їй допомагає.
Під час Великої Вітчизняної війни наших жінок називали Ярославнами, бо вони віддавали своє життя, здоров’я, аби їхнім чоловікам пощастило вижити, здолати лютого ворога. Жінку-космонавта Валентину Терешкову теж нарекли цим іменем, навіть пісні склали про Валентину-Ярославну.
Цей образ став символом вірності та кохання. Недарма до нього зверталися і звертаються у своїй творчості багато митців.
Де не лилися ви в нашій бувальщині,
Де, в які дні, в які ночі —
Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,
Чи то в козаччині, ляччині, ханщині, панщині; Руськії сльози жіночі!
(І.Франко.)
ПОЕТИЧНИЙ ОБРАЗ ЯРОСЛАВНИ. Слов’янська жінка… Ніжна, кохана, вірна дружина, мати-берегиня і мати-страдниця, жінка-патріотка… Її доля ніколи не була легкою. Адже саме жінка повинна берегти тепло родинного вогнища, нагодувати і приголубити дитину, розрадити і звеселити чоловіка, дочекатися сина з походу і молитись за всіх, молитись щиро і вірно, так, щоб молитва була почута. І вона завжди прекрасно справлялась із цим, зовсім не обтяжливим для неї, обов’язком. Адже вона — працьовита і вміла, розумна і весела, лагідна й вимоглива. Але ніколи горда слов’янка не погоджувалась на роль рабині. Волелюбний дух її дозволяв бути поруч чоловіка гідною супутницею, порадницею, подругою.
І біля такої жінки муж робився добрішим і впевненішим у своїй силі, благороднішим, але нещаднішим до ворогів, сміливим, але обережним, бо цінував своє життя.
Полонить своєю красою і неповторністю один з перших в нашій літературі жіночих образів — постать Ярославни із безсмертного «Слова о полку Ігоревім». Якщо назвати «Слово» поемою високохудожньою, то окремі епізоди в ній виблискують рідкісною художньою красою. Одним із таких епізодів і є «Плач Ярославни». Це навіть і не плач, а ціла буря почуттів, емоцій, переживань.
Ярославна приваблює своїми найкращими жіночими рисами — вірністю, магічною силою почуття, терпеливістю, жертовністю.
Князь Ігор — воїн, політичний діяч, вождь Русі. Тому непросто бути поряд з такою людиною та ще й зайняти гідне місце не лише поруч великого князя, а й у серці коханого чоловіка. Ігор здійснює свій подвиг в ім’я рідної землі й своєї дорогої жінки. Коли він побачив, що насувається велике нещастя, то подумав про безчестя, якого можуть зазнати його рідні, мила Ярославна, якщо він, їхній захисник, зостанеться бездіяльним. А тому відкинув будь-які вагання: спалахнула князю думка про жону, і жалість йому знамення заступила.
Жінка завжди надихала чоловіка на подвиг, додавала сил своєю вірністю і любов’ю. Ярославна теж у відповідь на цю самопожертву і щоб допомогти Ігорю вибратись з полону, звертається за допомогою до вітру, Дніпра, сонця. Звістка про поразку князів розійшлася по всій Руській землі. Жінки вже оплакали своїх мужів, а матері —синів. Але віщий плач Ярославни не може залишитись без наслідків. Вона так щиро кличе свого мужа, так бажає його повернення, що Ігор визволяється з полону.
Плач Ярославни багато в чому нагадує і наслідує народні голосіння. Невимовний жаль, безмежна щирість, жагуча любов звучать у її голосі.
Люба жона Ігорева — палка патріотка рідної вітчизни. Її устами промовляє не тільки почуття кохання до чоловіка, а й обов’язок громадянки, що переживає за долю Руської землі та її мужнього князя.
Разом з тим Ярославна — ніжна, беззахисна жінка, що потребує твердого чоловічого плеча. Тому вона і вдається до єдиної своєї зброї: надії, молитви, віри. Княгиня усім серцем і думками із ладом своїм милим.
«Полечу, рече, зегзицею по Дунаєві, омочу шовковий рукав у Каялі-ріці, утру князеві криваві рани на дужому його тілі» —яка глибина почуття! І вже здається, що й справді полегшало Ігореві, й знову він повен сил і рішучості.
Автор «Слова» любить своїх героїв, а в епізодах, пов’язаних з образом Ярославни, відчуваємо ніжність, повагу, захоплення. Тому, уявляючи собі цю незвичайну жінку, бачимо обов’язково вродливу слов’янку із тонкими рисами обличчя, розумну і розважливу жону князя, гідну його супутницю. Вона— представниця всіх тих, кого пішли захищати мужні русичі від половців.
читать похожие:
ОБРАЗ ЯРОСЛАВНИ У ПОЕМІ «СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»
Образ Ярославни в «Слові о полку Ігоревім»
ЛІРИЧНИЙ ОБРАЗ КНЯГИНІ ЯРОСЛАВНИ ЗІ «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»
Ярославна — образ жінки-патріотки у «Слові о полку Ігоревім»
Жіноча доля… Споконвіків призначенням жінки вважалося бути берегинею. Народжувати й виховувати дітей, берегти домашнє вогнище, працювати в полі, догоджати чоловікові, бути охайною і красивою. Прості жінки виконували цю місію з честю. Княгиня Ярославна з вищого світу, але й на її долю лягли нелегкі випробування. Єфросинія Ярославна — дочка Ярослава Володимировича галицького, друга дружина Ігоря, який одружився з нею 1184 року. Ярославна закохана в свого чоловіка, і ось цього щастя подружнього життя їй відведено лише один рік, бо уже в 1185 році Ігор вирушив у похід на половців і потрапив у полон. Як же тяжко молодій жінці відривати від серця свого милого і проводжати, може, на вірну смерть!
Але вона свідома того, що її чоловік — князь, полководець, воїн. Жінка повинна мужньо винести це горе, ще й подати приклад жінкам дружинників.
З тривогою чекає вона звісток із поля бою, радіє першим перемогам Ігоря. Але ось страшна звістка: військо розбито, а її милий ладо у полоні. Ярославна не криється зі своїм горем, вона виходить на Путивлівський вал, у розпачі звертається до сил природи по допомогу.
Взагалі, автор “Слова…” у поемі представляє нам природу як самостійну дійову особу.
Вона може бути гнівною і лагідною, але завжди діючою, рухливою, олюдненою. Звертається до неї Ігор, коли потрапляє у полон:
О Донець-ріко!
Не мало тобі слави,
Що носив ти князя на хвилях,
Стелив йому траву зелену
На берегах срібних…
Донець вступає в діалог з Ігорем:
Княже Ігорю!
Не мало тобі слави,
Кончакові досади лютої,
А Руській землі веселощів!
Звертання Ярославни залишаються без відповіді, але природа все ж допоможе Ігореві втекти з полону.
Автор із величезною любов’ю, симпатією, замилуванням описує нам цю жінку-страдницю в невеликому епізоді. Який же треба мати талант, щоб на одній сторінці так детально виписати цей образ, що він вважається за поетичною красою найславетнішим, оповитим особливою ліричністю образом у світовій літературі! Митець застосовує ніжні поетичні вирази: чайка-жалібниця, зозуля, плаче-тужить. Мова її емоційна, пройнята патріотизмом. Вона й політично свідома жінка, бо оплакує не тільки Ігоря, але й воїнів, дружину, співчуває руським жінкам:
Як та чайка-жалібниця
Стогне вона вранці-рано.
Вірить Ярославна у чудодійну силу Каяли-ріки, яка може зцілити рани князя:
Омочу бобровий рукав
У Каялі-ріці,
Обмию князеві криваві рани
На тілі його дужому!
В українській художній літературі та у фольклорі ми часто зустрічаємо на визначення жіночої долі порівняння жінки з тополею, калиною, чайкою, зозулею. Ці дві пташки символізують трагічну долю жінки. Автор “Слова…” саме їх і використовує. Ярославна готова полетіти зозулею, чайкою в саме пекло, аби тільки врятувати Ігоря.
Увесь монолог Ярославни складається з риторичних звертань і запитань, у яких вона вихваляє всесильність природи, а іноді навіть здатна на дорікання, що та перешкоджає князеві і дружині:
О вітре, вітрило!
Чому, господарю, силою вієш?
Чому мечеш ворожі стріли
На крилах своїх легких
Проти воїнів мого милого?
До Дніпра-Славутича вона звертається як до могутньої стихії:
Принеси ж ти, господарю,
До мене мого милого,
А не слала б я сліз йому ревних
На море пораненьку!
Як же треба любити свого судженого, щоб так відчайдушно, розпачливо вимолювати йому життя не у людей, а у сил природи! Це відчай, остання надія. І вже вимучившись благаннями, жінка звертається до наймогутнішої сили — Сонця:
Чому ж, сонце-господарю,
Простерло гаряче своє проміння
На воїнів мого милого
У полі безводному,
Спрагою їм луки посушило,
Тугою сагайдаки склепило!
І природа ніби схаменулась від цих щирих заклинань, ніби зглянулась на душевну красу цієї жінки, що природа навіть не байдужа до її туги:
Опівночі море заграло,
Мла іде стовпами-вихрами,
Ігореві-князю бог путь являє
Із землі Половецької
На землю Руську.
Минуло більше восьми століть від часу цих подій, а й сьогодні хочеться побажати молодим людям, подружжям наслідувати приклад цього подружжя у вірності, безмежній любові одне до одного. Адже й Ігор не зрадив Ярославні, хоча йому пропонували красунь-половчанок і багатство, щоб у його особі мати союзника ханові Кончаку.
Образ Ярославни настільки світлий, поетичний, що його часто використовують митці у своїй творчості. Недарма саме “Плач Ярославни” переклав Маркіян Шашкевич, а Миколу Лисенка її образ’надихнув на музичну композицію “Плач Ярославни”.
Незабутній образ Половчихи з новели “Шаланда в морі” (роман “Вершники” Ю. Яновського) несе в собі багато рис Ярославни. Вона теж просить сили природи повернути її Мусієчка, який потрапив у морську негоду. Половчиха теж стоїть на скелі, як “маяк невгасимої сили”, і просить всі вітри і море зглянутись на її горе. І тут теж природа допомагає. Під час Великої Вітчизняної війни наших жінок називали Ярославнами, бо вони віддавали своє життя, кров, здоров’я, аби їхнім чоловікам-ладам пощастило вижити, здолати лютого ворога. Першу жінку-космонавта Валентину Терешкову теж нарекли цим іменем, навіть пісні склали про Валентину Ярославну.
І з повним правом наших жінок можна назвати Ярославнами, бо цей образ став узагальненим. Жінки, дівчата, яким притаманні вірність у коханні, вболівання за долю рідної людини, здатність до самопожертви, ніжність, любов до всього живого, магічна сила переконання словом — усі вони Ярославни. І дай, Боже, щоб такі жінки не перевелися на нашій землі!
«Слово о полку Ігоревім» оповідає про військові події, точніше — про похід князя Ігоря на половців. Чи може бути введений жіночий образ у поему про військові події? Неуважний читач може сказати, що він ні до чого… Але при першому уважному прочитанні «Слова…» ми одразу ж розуміємо, що образ Ярославни не тільки доречний у цьому творі, але без нього й не можна обійтися. Образ Ярославни, дружини князя Ігоря, є його справжньою окрасою.
Ярославна уособлює жіночність, вірність і красу, як зовнішню, так і духовну. Ярославна чекає свого чоловіка з походу, вона переймається його долею і сумує за ним. Вона звертається до вітру, сонця, природи, щоб вони допомогли йому. Дорікає вітрові, який носить полем бою ворожі стріли…; І відбувається диво! Сила кохання підкоряє собі сили природи, і птахи, ліси і води допомагають Ігореві повернутися з ворожого половецького полону… Мені здається, що описані у «Слові…» події — не тільки красива казка, але й повчальна метафора, що вчить нас вірити у силу справжнього почуття, бо за умови віри кохання і насправді ладне творити дива…
Читаючи «Слово о полку Ігоревім», епізод плачу Ярославни, я зауважила, що Ярославна переймається не тільки долею свого лада, але й долею його війська, своєї землі. В цьому справжня сила духу, справжній патріотизм — у найтяжчі хвилини життя турбуватися не тільки про себе, але й про свою країну… Хоча, напевно, це не важко для людини, яка не усвідомлює свого щастя без щастя своєї країни. Нам, сучасним людям, егоїстичним та зануреним у власні справи, варто було б повчитися в Ярославни такого почуття, патріотизму, що йде від серця, що такий далекий від того награного патріотизму багатьох наших сучасників, який не йде далі слів…
Так, Ярославна — полум’яна патріотка, але вона насамперед закохана жінка, вірна, чуйна і водночас сильна духом, рішуча. Мабуть, так само, як її чоловік Ігор?
Образ Ярославни не може лишити байдужим. Він зачіпає читача, кожного чимось своїм — красою, вірністю, палкістю, любов’ю до своєї землі… Можливо, саме тому образ Ярославни багато разів був оспіваний і переосмислений у творах української літератури. Т. Шевченко створив відомий нам поетичний шедевр — «Плач Ярославни», який неможливо читати без сліз, принаймні коли читаєш його вперше. Письменники XX століття також зверталися до цього образу.
Ярославна дивиться на нас зі сторінок творів П. Тичини, А. Малишка. Мабуть, поети-учасники Другої світової війни (маю на увазі насамперед А. Малишка та багатьох інших) не могли оминути цей образ, бо і їхні жінки та матері уподібнювалися Ярославні, чекаючи на своїх коханих чоловіків, синів, батьків. І їхнє кохання так само творило дива, примушуючи війну випустити близьку людину зі своїх вогняних лещат.
Образ Ярославни має цілком реальний історичний прототип. Проте з усього сказаного робимо висновок, що Ярославна жива і за межами свого історичного часу, вона оживає в багатьох творах української і навіть світової літератури, а насамперед — оживає свого часу в кожній закоханій жінці…
твір – характеристика ” Поетичний образ Ярославни”
Ответы:
Образ княгині Ярославни за своєю поетичною красою належить до найславетніших, пройнятих особливою ліричністю образів у світовій літературі. Нас приваблює чарівний образ жінки ,яка лине до свого чоловіка люблячим серцем, –княгині Ярославни. Вона –найчарівніший образ поеми ” Слово о полку Ігоревім”.Читаєш поему і ніби бачиш охоплену тугою жінку ,яка вдивляється вдалечінь у надії побачити коханого чоловіка.
“Ярославна рано плаче в Путівлі на заборолі,примовляючи”. Що ж примовляє вона, на що сподівається так щиро? На повернення князя. І звертається вірна дружина до вітру, до Дніпра -ріки, до сонця. Просить урятувати чоловіка й визволити його з біди. Скільки ми бачимо надії і справжнього кохання в її тужливих словах. Ярославна просто не уявляє собі життя без свого князя:”Загинув ладо… Я загину!”
Звернення княгині до могутніх сил природи дуже зближують її плач з народними ліричними піснями.Сама Ярославна порівнюється із зозулею, чайкою-вдовицею, яка збирається летіти понад Доном , щоб власноруч урятувати князя. Княгиня виступає не тільки від себе й “жінок руських”, а ніби від імені Руської землі.Закликання Ярославни не лишаються марними. І от уже тікає Ігор з полону разом з молодим половцем, тікає конем і пішки до річки Дінця. Донець допомагає йому, адже недарма Ярославна зверталася до стихій. Силою свого кохання вона врятувала князя.
Образ Ярославни став символом усіх руських жінок, які роками чекали своїх чоловіків-воїнів, оберігаючи для них і своїх дітей родинне вогнище. Цей образ –величальний гімн моральній красі жінки. Образ Ярославни надихає й сучасних письменників на чудові рядки, адже ця руська князівна стала символом вірності й кохання , ніжності й мужності одночасно.
«Слово о полку Ігоревім» оповідає про військові події, точніше — про князя Ігоря на половців. Як і навіщо може бути введений жіночий образ про військові події? Неуважний читач скаже, що він тут ні до чого… Але при першому уважному прочитанні «Слова…» ми одразу ж розуміємо, що образ Ярославни, дружини князя Ігоря, не просто доречний у цьому творі, але без нього ніби й не можна обійтися, бо він є справжньою окрасою цього твору.
Ярославна уособлює собою жіночність, вірність і красу, — красу як зовнішнішню так і духовну. Вона чекає на свого чоловіка з походу, переймається його долею і сумує за ним. Вона звертається до вітру, сонця, природи, щоб вони допомогли йому. Дорікає вітрові, який носить полем бою ворожі стріли… І відбувається диво! Сила кохання підкоряє собі сили природи, і птахи, ліси і води допомагають Ігореві повернутися з ворожого половецького полону… Мені здається, що описані у «Слові…» події — не лише красива казка, а й повчальна метафора, що вчить нас вірити у силу справжнього почуття, бо кохання і справді ладне творити дива, якщо вірити в диво…
Читаючи «Слово о полку Ігоревім», а саме — плач Ярославни, зауважим, що Ярославна переймається не тільки долею свого лада, а й долею його війська, своєї землі. У цьому справжня сила духу, справжній патріотизм — у найтяжчі хвилини життя піклуватися не лише про себе, а й про свою країну… Хоча, напевно, це не важко для людини, яка не усвідомлює свого щастя без щастя своєї країни. Нам, сучасним людям, егоїстичним та зануреним у власні справи, варто було б повчитися у Ярославни такого почуття патріотизму, що йде від серця, що такий далекий від награного патріотизму багатьох наших сучасників…
Так, Ярославна — полум’яна патріотка, але вона, перш за все, закохана жінка, вірна і чуйна, водночас сильна духом і рішуча. Мабуть, так само, як її чоловік Ігор?
Образ Ярославни не може лишити байдужим. Він торкає душу читача, кожного чимось своїм — красою, вірністю, палкістю любові до своєї землі… Можливо, саме тому образ Ярославни багато разів був оспіваний і переосмислений в творах української літератури. Т. Шевченко створив відомий нам поетичний шедевр — «Плач Ярославни», який неможливо читати без сліз, принаймні коли читаєш його вперше. Письменники XX століття також зверталися до цього образу. Ярославна дивиться на нас зі сторінок творів П. Тичини, А. Малишка. Мабуть, поети-учасники Другої світової війни (маю на увазі А. Малишка та ба гатьох інших) не могли оминути цей образ, бо і їхні жінки та матері уподібнювалися Ярославні, чекаючи своїх коханих чоловіків, синів, батьків. І їхнє кохання так само творило дива, примушуючи війну випустити близьку людину зі своїх вогняних лещат.
Образ Ярославни — створений як опис цілком реальної історичної постаті. Проте з усього сказаного доходимо висновку, що Ярославна живе понад і за межами свого історичного часу, вона оживає в багатьох творах української і навіть світової літератури, а найперше — оживає в кожній закоханій жінці…
Твір на тему ОБРАЗ ЯРОСЛАВНИ У ПОЕМІ «СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ», УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, 9 КЛАС
Жіноча доля. Споконвіків призначенням жінки вважалося бути берегинею. Народжувати й виховувати дітей, берегти домашнє вогнище, працювати в полі, догоджати чоловікові, бути охайною і красивою. Прості жінки виконували цю місію з честю. Княгиня Ярославна з вищого світу, але й на її долю лягли нелегкі випробування. Євфросинія Ярославна — дочка Ярослава Володимировича галицького, друга дружина Ігоря, який одружився з нею 1184 року. Ярославна закохана в свого чоловіка, і ось цього щастя подружнього життя їй відведено лише один рік, бо уже в 1185 році Ігор вирушив у похід на половців і потрапив у полон. Як же тяжко молодій жінці відривати від серця свого милого і проводжати, може, на вірну смерть!
Але вона свідома того, що її чоловік — князь, полководець, воїн. Жінка повинна мужньо винести це горе, ще й подати приклад жінкам дружинників.
З тривогою чекає вона звісток із поля бою, радіє першим перемогам Ігоря. Але ось страшна звістка: військо розбито, а її милий ладо у полоні. Ярославна не криється зі своїм горем, вона виходить на Путивлівський вал, у розпачі звертається до сил природи по допомогу.
Взагалі, автор «Слова.» у поемі представляє нам природу як самостійну дійову особу.
Вона може бути гнівною і лагідною, але завжди діючою, рухливою, олюдненою. Звертається до неї Ігор, коли потрапляє у полон:
О Донець-ріко!
Не мало тобі слави,
Що носив ти князя на хвилях,
Стелив йому траву зелену
На берегах срібних.
Донець вступає в діалог з Ігорем:
Княже Ігорю!
Не мало тобі слави,
Кончакові досади лютої,
А Руській землі веселощів!
Звертання Ярославни залишаються без відповіді, але природа все ж допоможе Ігореві втекти з полону.
Автор із величезною любов’ю, симпатією, замилуванням описує нам цю жінку-страдницю в невеликому епізоді. Який же треба мати талант, щоб на одній сторінці так детально виписати цей образ, що він вважається за поетичною красою найславетнішим, оповитим особливою ліричністю образом у світовій літературі! Митець застосовує ніжні поетичні вирази: чайка-жалібниця, зозуля, плаче-тужить. Мова її емоційна, пройнята патріотизмом. Вона й політично свідома жінка, бо оплакує не тільки Ігоря, але й воїнів, дружину, співчуває руським жінкам:
Як та чайка-жалібниця
Стогне вона вранці-рано.
Вірить Ярославна у чудодійну силу Каяли-ріки, яка може зцілити рани князя:
Омочу бобровий рукав
У Каялі-ріці,
Обмию князеві криваві рани
На тілі його дужому!
В українській художній літературі та у фольклорі ми часто зустрічаємо на визначення жіночої долі порівняння жінки з тополею, калиною, чайкою, зозулею. Ці дві пташки символізують трагічну долю жінки. Автор «Слова.» саме їх і використовує. Ярославна готова полетіти зозулею, чайкою в саме пекло, аби тільки врятувати Ігоря.
Увесь монолог Ярославни складається з риторичних звертань і запитань, у яких вона вихваляє всесильність природи, а іноді навіть здатна на дорікання, що та перешкоджає князеві і дружині:
О вітре, вітрило!
Чому, господарю, силою вієш?
Чому мечеш ворожі стріли
На крилах своїх легких
Проти воїнів мого милого?
До Дніпра-Славутича вона звертається як до могутньої стихії: Принеси ж ти, господарю, До мене мого милого, А не слала б я сліз йому ревних На море пораненьку!
Як же треба любити свого судженого, щоб так відчайдушно, розпачливо вимолювати йому життя не у людей, а у сил природи! Це відчай, остання надія. І вже вимучившись благаннями, жінка звертається до най-могутнішої сили — Сонця:
Чому ж, сонце-господарю, Простерло гаряче своє проміння На воїнів мого милого У полі безводному Спрагою їм луки посушило, Тугою сагайдаки склепило!
І природа ніби схаменулась від цих щирих заклинань, ніби зглянулась на душевну красу цієї жінки, що природа навіть не байдужа до її туги:
Опівночі море заграло, Мла іде стовпами-вихрами, Ігореві-князю бог путь являє Із землі Половецької На землю Руську
Минуло більше восьми століть від часу цих подій, а й сьогодні хочеться побажати молодим людям, подружжям наслідувати приклад цього подружжя у вірності, безмежній любові одне до одного. Адже й Ігор не зрадив Ярославні, хоча йому пропонували красунь-половчанок і багатство, щоб у його особі мати союзника ханові Кончаку.
Образ Ярославни настільки світлий, поетичний, що його часто використовують митці у своїй творчості. Недарма саме «Плач Ярославни» переклав Маркіян Шашкевич, а Миколу Лисенка її образ надихнув на музичну композицію «Плач Ярославни».
Незабутній образ Половчихи з новели «Шаланда в морі» (роман «Вершники» Ю. Яновського) несе в собі багато рис Ярославни. Вона теж просить сили природи повернути її Мусієчка, який потрапив у морську негоду. Половчиха теж стоїть на скелі, як «маяк невгасимої сили», і просить всі вітри і море зглянутись на її горе. І тут теж природа допомагає. Під час Великої Вітчизняної війни наших жінок називали Ярославнами, бо вони віддавали своє життя, кров, здоров’я, аби їхнім чоловікам-ладам пощастило вижити, здолати лютого ворога. Першу жінку-космонавта Валентину Терешкову теж нарекли цим іменем, навіть пісні склали про Валентину-Ярославну.
І з повним правом наших жінок можна назвати Ярославнами, бо цей образ став узагальненим. Жінки, дівчата, яким притаманні вірність у коханні, вболівання за долю рідної людини, здатність до самопожертви, ніжність, любов до всього живого, магічна сила переконання словом — усі вони Ярославни. І дай, Боже, щоб такі жінки не перевелися на нашій землі!
Твір на тему ОБРАЗ ЯРОСЛАВНИ У ПОЕМІ «СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ», УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА, 9 КЛАС
Повернутися на сторінку Твори з української літератури, 9 клас
14:31:45
ОБРАЗ ЯРОСЛАВНИ У ПОЕМІ «СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»
Жіноча доля… Споконвіків призначенням жінки вважалося бути берегинею. Народжувати й виховувати дітей, берегти домашнє вогнище, працювати в полі, догоджати чоловікові, бути охайною і красивою. Прості жінки виконували цю місію з честю. Княгиня Ярославна з вищого світу, але й на її долю лягли нелегкі випробування. Євфросинія Ярославна — дочка Ярослава Володимировича галицького, друга дружина Ігоря, який одружився з нею 1184 року. Ярославна закохана в свого чоловіка, і ось цього щастя подружнього життя їй відведено лише один рік, бо уже в 1185 році Ігор вирушив у похід на половців і потрапив у полон. Як же тяжко молодій жінці відривати від серця свого милого і проводжати, може, на вірну смерть! Але вона свідома того, що її чоловік — князь, полководець, воїн.
Жінка повинна мужньо винести це горе, ще й подати приклад жінкам дружинників. З тривогою чекає вона звісток із поля бою, радіє першим перемогам Ігоря. Але ось страшна звістка: військо розбито, а її милий ладо у полоні. Ярославна не криється зі своїм горем, вона виходить на Путивлівський вал, у розпачі звертається до сил природи по допомогу. Взагалі, автор «Слова…» у поемі представляє нам природу як самостійну дійову особу. Вона може бути гнівною і лагідною, але завжди діючою, рухливою, олюдненою.
Звертається до неї Ігор, коли потрапляє у полон: О Донець-ріко! Не мало тобі слави, Що носив ти князя на хвилях, Стелив йому траву зелену На берегах срібних… Донець вступає в діалог з Ігорем: Княже Ігорю! Не мало тобі слави, Кончакові досади лютої, А Руській землі веселощів! Звертання Ярославни залишаються без відповіді, але природа все ж допоможе Ігореві втекти з полону. Автор із величезною любов’ю, симпатією, замилуванням описує нам цю жінку-страдницю в невеликому епізоді. Який же треба мати талант, щоб на одній сторінці так детально виписати цей образ, що він вважається за поетичною красою найславетнішим, оповитим особливою ліричністю образом у світовій літературі!
Митець застосовує ніжні поетичні вирази: чайка-жалібниця, зозуля, плаче-тужить. Мова її емоційна, пройнята патріотизмом. Вона й політично свідома жінка, бо оплакує не тільки Ігоря, але й воїнів, дружину, співчуває руським жінкам: Як та чайка-жалібниця Стогне вона вранці-рано. Вірить Ярославна у чудодійну силу Каяли-ріки, яка може зцілити рани князя: Омочу бобровий рукав У Каялі-ріці, Обмию князеві криваві рани На тілі його дужому! В українській художній літературі та у фольклорі ми часто зустрічаємо на визначення жіночої долі порівняння жінки з тополею, калиною, чайкою, зозулею. Ці дві пташки символізують трагічну долю жінки. Автор «Слова…» саме їх і використовує. Ярославна готова полетіти зозулею, чайкою в саме пекло, аби тільки врятувати Ігоря.
Увесь монолог Ярославни складається з риторичних звертань і запитань, у яких вона вихваляє всесильність природи, а іноді навіть здатна на дорікання, що та перешкоджає князеві і дружині: О вітре, вітрило! Чому, господарю, силою вієш? Чому мечеш ворожі стріли На крилах своїх легких Проти воїнів мого милого? До Дніпра-Славутича вона звертається як до могутньої стихії: Принеси ж ти, господарю, До мене мого милого, А не слала б я сліз йому ревних На море пораненьку! Як же треба любити свого судженого, щоб так відчайдушно, розпачливо вимолювати йому життя не у людей, а у сил природи! Це відчай, остання надія. І вже вимучившись благаннями, жінка звертається до най-могутнішої сили — Сонця: Чому ж, сонце-господарю, Простерло гаряче своє проміння На воїнів мого милого У полі безводному, Спрагою їм луки посушило, Тугою сагайдаки склепило! І природа ніби схаменулась від цих щирих заклинань, ніби зглянулась на душевну красу цієї жінки, що природа навіть не байдужа до її туги: Опівночі море заграло, Мла іде стовпами-вихрами, Ігореві-князю бог путь являє Із землі Половецької На землю Руську. Минуло більше восьми століть від часу цих подій, а й сьогодні хочеться побажати молодим людям, подружжям наслідувати приклад цього подружжя у вірності, безмежній любові одне до одного. Адже й Ігор не зрадив Ярославні, хоча йому пропонували красунь-половчанок і багатство, щоб у його особі мати союзника ханові Кончаку. Образ Ярославни настільки світлий, поетичний, що його часто використовують митці у своїй творчості. Недарма саме «Плач Ярославни» переклав Маркіян Шашкевич, а Миколу Лисенка її образ надихнув на музичну композицію «Плач Ярославни». Незабутній образ Половчихи з новели «Шаланда в морі» (роман «Вершники» Ю. Яновського) несе в собі багато рис Ярославни. Вона теж просить сили природи повернути її Мусієчка, який потрапив у морську негоду. Половчиха теж стоїть на скелі, як «маяк невгасимої сили», і просить всі вітри і море зглянутись на її горе. І тут теж природа допомагає. Під час Великої Вітчизняної війни наших жінок називали Ярославнами, бо вони віддавали своє життя, кров, здоров’я, аби їхнім чоловікам-ладам пощастило вижити, здолати лютого ворога. Першу жінку-космонавта Валентину Терешкову теж нарекли цим іменем, навіть пісні склали про Валентину-Ярославну. І з повним правом наших жінок можна назвати Ярославнами, бо цей образ став узагальненим. Жінки, дівчата, яким притаманні вірність у коханні, вболівання за долю рідної людини, здатність до самопожертви, ніжність, любов до всього живого, магічна сила переконання словом — усі вони Ярос-лавни. І дай, Боже, щоб такі жінки не перевелися на нашій землі!
«Слово о полку Игореве» – это величественная памятка в истории древнерусской литературы. Эта рукопись передает нам события давно минувших дней. Мы узнаем о великих походах князей русских, об их победах и поражениях.
Автор уделяет внимание не только мужским образам. Наравне с ними описаны и славные женские образы, которые играли немаловажную роль в развитие сюжета. Это святая Феврония, Авдотья Рязаночка – великие женщины. Их образы прекрасны.
Но, есть среди влиятельных персонажей еще одна женщина – Ярославна. Она была преданной женой князя Игоря – она до последнего оставалась верна ему. Ярославна искренне сопереживала о всех событиях, происходящих с войском Игоря. Она плачет и скорбит о потерях, она молит все силы природы о помощи.
Читая «Слово о полку Игореве» мы обращаем внимание на языческие мотивы, которые обожествляют силы природы. Видны также фольклорные направленности – воодушевление солнца и ветра. И Ярославна постоянно молит о помощи именно у них.
Образ Ярославны передает нам те тяготы и те страдания, которые легли на плечи не только этой молодей женщины. Ведь сколько жен и матерей ждали своих мужей и сыновей с битвы. Сколько они пролили слез и сколько прочитали молитв. Да, такие хрупкие женщины, как Ярославна, мало чем могли помочь в бою. Но своей духовною силой они могли поддержать каждого. Своими мольбами они творили чудеса.
И взыграло море. Сквозь туман
Вихрь примчался к северу родному –
Сам Господь из половецких стран
Князю путь указывает к дому.
Мольбы прекрасной Ярославны были услышаны. Помощь Всевышнего помогла воинам.
В «Слове о полку Игореве» Ярославна предстает перед читателем волевой и сильной натурой, которая могла поддержать родного мужа, которая могла помочь ему в поиске верного решения и правильного, достойного пути. Она, как и многие русские женщины делала все, чтобы хоть как-то повлиять на свою судьбу и судьбу целого народа.
Стародавней Ярославне тихий ропот струн.
Лик твой древний, лик твой светлый, как и прежде, юн.
Иль певец безвестный, мудрый, тот, кто “Слово” спел,
Все мечты веков грядущих тайно подсмотрел?
Или русских женщин лики все в тебе слиты?
Ты — Наташа, ты — и Лиза: и Татьяна — ты!
В.Брюсов
В истории нашей литературы сохранилось множество интересных женских образов, воплотивших идеал русской женщины. Каждый человек со школьной скамьи, думаю, помнит Наташу Ростову из «Войны и мира» Л.Толстого, Татьяну Ларину из «Евгения Онегина» А.Пушкина, Сонечку Мармеладову из «Преступления и наказания» Ф.Достоевского и других и может о них рассказать. А вот о Ярославне из «Слова о полку Игореве» лично мне помнится только плач, да и то в общих чертах. С таким не очень приятным для себя открытием я столкнулась, прочтя предложенные темы сочинений для Каяльских чтений 2014 года. Решив восполнить пробелы в своих знаниях, я прочла массу литературы, и предо мной предстал образ Ярославны.
Ярославна — реальное историческое лицо, жена русского Новгород-Северского князя Игоря Святославовича. Её родителями были галицкий князь Ярослав Осмомысл и княгиня Ольга Юрьевна. Они дали своей дочери прекрасное, на мой взгляд, имя – Ефросиния, что означает «радость». На Руси было принято замужнюю женщину называть не по имени, а по отчеству или по имени мужа. Так и стала она Ярославной, хотя на момент описываемых в «Слове о полку Игореве» событий ей всего 16 лет.
Разорённая Русь, терзаемая княжескими междоусобицами, была лёгкой добычей воинственных кочевников. «Слово» рассказывает о походе на половцев князя Игоря, который пошёл со своей дружиной на врагов ради личной славы. Превосходящие силы половцев разгромили Игорево войско, а его самого взяли в плен.
С Ярославной мы знакомимся, когда она плачет на воротах в Путивле-Граде, мысленно стремясь к месту битвы Игоря с половцами, где, по её представлениям, лежит раненый князь, желая омыть и заживить его раны:
Обернусь я, бедная, кукушкой,
По Дунаю-речке полечу
И рукав с бобровою опушкой,
Наклонясь, в Каяле омочу.
Почему в Путивле, где правил сын князя Игоря Владимир, а не в Новгород-Северском? Может потому, что он был гораздо южнее Новгород-Северского, а именно с юга должно было возвращаться войско Игоря? А может, проводила Ярославна мужа до этого города и осталась там ждать его?
Легко представляю себе картину: вот стоит Ярославна на стенах древнего путивльского кремля, взгляд её устремлён в бесконечную даль; горестно сжав руки, взывает она к силам природы за помощью. Тяжело приходится этой юной ещё, но уже так несчастной женщине, которая не знает, жив ли её муж. И льются слёзы боли, отчаяния. Нежная и преданная, самоотверженная и верная, Ярославна изливает своё горе в плаче. Но плач её – не горестное причитание об умершем, не слова скорби и воспоминаний о совместно прожитых годах, а моление, заклинание к силам природы помочь князю и его воинам. Она напрямую обращается к богам: «О ветре, ветрило…» – это обращение к Стрибогу, «О светло – пресветлое солнце…» – обращение к Хорсу. Другими словами, она начинает волховать. Именно поэтому идёт она на путивльский заборол (на самую высокую точку местности) рано утром, чтобы остаться «незнаемой», то есть, тайно.
С выразительными заклинаниями княгиня обращается к трём силам природы: к солнцу, ветру и далёкому от Каялы Днепру. И в каждом её обращении – прямой упрек. «Ветру Ветрилу» Ярославна ставит в укор то, что во время битвы он веял со стороны половцев:
Что ты, Ветер, злобно повеваешь,
Что клубишь туманы у реки,
Стрелы половецкие вздымаешь,
Мечешь их на русские полки?
В обращении к Днепру-Славутичу она просит «прилелеять» к ней её милого ладу:
Возлелей же князя, господине,
Сохрани на дальней стороне,
Чтоб забыла слезы я отныне,
Чтобы жив вернулся он ко мне!
Ярославна обращается к Днепру потому, что он силён и могуч и был верным союзником другим князьям в походах против половцев:
Днепр мой славный! Каменные горы
В землях половецких ты пробил,
Святослава в дальние просторы
До полков Кобяковых носил.
Звучат из уст княгини слова упрёка и в адрес «трижды светлого солнца» за то, что его горячие лучи оказались губительными для Игорева войска, что мучило жаждой воинов во время битвы в безводной степи:
Солнце трижды светлое! С тобою
Каждому приветно и тепло.
Что ж ты войско князя удалое
Жаркими лучами обожгло?
В обращении к ветру и солнцу, как видим, никакие просьбы не высказываются, а лишь подразумеваются: Ярославна мысленно просит природные стихийные силы сменить гнев на милость и не мешать спасению Игоря, его возвращению на родину. Но обращается к силам природы она как к живым и всесильным божествам, и слова звучат, как заговор или молитва. И уже по-другому представляешь себе Ярославну: она устремлена в небо, чтобы загородить собой солнце, которое « жаждою стянуло лук походный», и остановить ветер, который «стрелы половецкие вздымает,
мечет их на русские полки». Ещё мгновение, и Ярославна оборотится кукушкою и взлетит над Дунаем, а дорогу ей «кажуть» лебеди, устремляющиеся в землю «незнаемую».
Но почему кукушкою? Знаток славянской народной поэзии Ф.И.Буслаев писал, что кукушка – славянский символ тоскующей женщины: и несчастной в браке, и одинокой солдатки, и женщины, оплакивающей смерть мужа, сына или брата. Но Ярославна – кукушка летит к любимому не для того, чтобы оплакать его на поле битвы, а чтобы вернуть его к жизни! В древнерусском тексте это звучит так: «зегзицею незнаема рано кычеть». Мне очень понравилась прочитанная мысль о том, что слово «зигзица», образованное по правилам русского языка из слова «зигзаг», означает «двойная молния». В. Даль в своем словаре упоминает очень похожее слово – згица, то есть искра. Следовательно, выражение может иметь смысл: мечет молнии, призывает молнии свыше – обращается к богу-громовержцу Перуну, покровителю князей и дружин.
Как же нужно любить своего суженого, чтобы так отчаянно выпрашивать ему жизнь не у людей, а у сил природы! Народ веками соблюдал языческие обряды, олицетворяя силы природы, стремясь подчинить их вещему слову. И героиня «Слова о полку Игореве» в самое трудное для неё время обращается к вере отцов и дедов. Чувства Ярославны не могут оставить равнодушными людей, испытавших в жизни любовь и привязанность к другому человеку. Кем предстаёт князь Игорь перед нами? Первым князем, попавшим в плен? Князем, для которого поход кончается бесславным поражением? Князем, неудача которого ободрила половцев, позволила им поверить в свои силы, что привело к новому их нашествию на Русь? Да, именно так. Но только не для Ярославны, плач которой по утерянному мужу пропитан нежностью, теплотой, горячим сочувствием. В её плаче Игорь – «сокол», «солнце красное». И сила её любви помогает Игорю бежать из плена и вернуться домой.
Таким предстал передо мной образ Ярославны – первой женщины –героини в русской литературе: образ самоотверженной, любящей женщины с колоссальной силой – силой любви. И закончить разговор о ней мне хочется словами Н.Рыленкова:
Путивльский шлях. Полынная тоска,
Твой ждущий взгляд сквозь слёзы – синий-синий.
Вошла ты Ярославною в века,
А в терему осталась Ефросиньей…
Муниципальное бюджетное общеобразовательное учреждение
Апаринская средняя общеобразовательная школа
ученицы 11 класса
Садовниковой Анны Ивановны
Учитель – Болгова И.Ф.
Ярославна осознает, что она – слабая женщина не способна физически помочь супругу, да еще и на таком большом расстоянии. Но сила ее духа так велика, что даже природные стихии прислушиваются к ее мольбам.
Напимер, Ярославна просит солнышко, чтобы оно не так сильно и горячо своими лучиками припекало милого Игоря и его войско. Ветер – чтобы его стихия не вредила русичам, а, наоборот, пособляла им. Днепр должен донести до милого ее сердцу лады всю силу любви его ненаглядной женушки и силу ее духа.
А о себе она говорит, как бы обратилась кукушкой девушка, полетела бы на речку Каялу, намочила свои шёлковые рукава и устремилась бы туда, на поле боя, где милый лада раненый. И утерла бы раны милому, ненаглядному…
Образ Ярославны – это не просто образ русской женщины, верной жены. Ярославна – это образ широкий, она воплотила в себе будто бы всю Русь-матушку. Она символизирует еще и надежду на хорошее в будущем. Ярославна – символ, что, возможно, вернется к ней милый лада Игорь, что заживут они дальше в любви и согласии. Также образ Ярославны олицетворяет собой трагизм, тоску по ушедшим в мир иной навеки.
Если проводить параллели с прототипом, то важно знать, что и реальная жена Игоря дождалась своего ладу домой. Но счастье их продлилось недолго, в 1187 году ее больше не стал под этим небом.
Вариант 3
С давних времен утешением, помощью, обителью добра и успокоения для любого русского мужчины считалась женщина. Точно так же и автор «Слово о полку Игореве» передаёт нам образ Ярославны — жены Игоря. В наше время очень многие понятия предаются переосмыслению, понятие «жены» — не исключение. Сейчас очень многие говорят о том, что никто никому ничего не должен, говорят о равноправии в отношениях, но мало кто говорит об истинной любви. Ярославна не просто любила своего Игоря, она была предана ему на всю жизнь, предана своего князю-мужу и своему государству, неудачи которого она оплакивает со всей искренностью.
Имени Ярославны читатель не знает, потому как Ярославна — это отчество девушки, на которой женился Игорь. Она — не просто яркий образ русской жены, которую все мы привыкли принимать исходя из истории, Ярославна — это действительно сокровище Игоря, а вместе с тем и хранительница его сердца, переживающая о его неудачах, как о своих собственных. Ярославна — это воплощение жены из пословицы «муж и жена — одна Сатана». Ярославна горько и жалобно оплакивает гибель полка своего мужа, заточение Игоря в темнице и в принципе неудачный поход.
Действия произведения происходят уже во времена, когда Русь была крещена, но Ярославна в своём плаче ещё обращается к языческим богам и явлениям, что свидетельствует о том, что в минуты горести и отчаяния любящая супруга и спутница по жизни всегда и всяческими путями будет способствовать тому, чтобы помочь своему супругу.
Ярославна — это не просто женщина князя Игоря, это женщина всей Руси, потому что она оплакивает каждого погибшего воина, переживает за каждого человека, который был рядом с её мужем и за каждого человека, который ещё остался на Руси. Ярославна — это символ великодушие души русской женщины, её необъятность.
Я думаю, что образ жены Игоря останется навсегда в культуре и истории нашего народа, что каждый из людей в дальнейшем будет помнить о том, как выглядит женщина, достойная уважения не только своего мужчины, но и всего царства, женщина, пред которой захочется поклониться за все её страдания и мольбы о спасении своего государства и своего единственного и любимого мужа. Ярославна несет в себе верность и благородную любовь, самую высокую и чистую любовь. Для неё Игорь — не просто любимый мужчина, он для неё символ и смысл жизни. Без Игоря она постоянно плачет и страдает, она просто не в состоянии прожить без того, кому навсегда отдала своё сердце.
9 класс
Серед персонажів «Слова» найбільш поетичним є, безумовно, образ Ярославин Він — узагальнений, хоча у нього є реальний прототип. Як відомо, література Давньої Русі не знала відверто вигаданого героя. Прототип героїні поеми — Ярославна (Єфросинія Ярославівна) — дружина Ігоря Святославича (1151—1202 pp.), князя новгород-сіверського, згодом чернігівського, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла.
Серед складових цього образу — образи матері-Вітчизни, ліричний образ жінки, втілення подружньої вірності, моральної чистоти.
Образ Ярославни, дружини князя Ігоря, приваблює читачів своєю ніжністю і глибоким ліризмом. Вона зображується автором «Слова…» не як княгиня, а як звичайна руська жінка, яка гаряче любить свого чоловіка-воїна, свою Батьківщину. Дізнавшись про поразку русичів і полон чоловіка, Ярославна виходить на путивльський вал, плачучи, звертається до сил руської природи (вітру-вітровію, Дніпра-Славутича, світлого і трисвітлого сонця), щоб ті допомогли Ігорю. Княгиня ладна полинути зозулею на край світу, аби витерти милому «кривавії рани на дужому його тілі». Її плач за чоловіком — це плач руської жінки, яка в особистому горі уболіває за долю не лише Ігоря, а й жаліє його хоробрих воїнів. Поразка Ігоря — горе усього руського народу. Ярославна турбується про визволення не лише свого чоловіка, а й про воїнів-русичів, які потрапили в полон. Отже, цей образ вражає нас не лише глибокою жіночою відданістю, вірністю, а й благородством людської душі. Тому плач Ярославни набуває широкого громадського, патріотичного звучання.
Ярославна — закохана жінка, носій найшановнішої риси усіх народів — вірності, відданості і віри. Образ жінки додає позитиву образу князя Ігоря, якому автор дорікає за егоїзм та легковажність. Дійсно, не можна так сильно і віддано кохати погану людину. Кажуть, що жінка бачить серцем. Ярославна змогла пробудити у молодому та запальному князі ті риси, які допомогли йому усвідомити свою помилку і виправити її. А те, що він вижив у полоні і зміг повернутися додому, теж прояв магічної сили любові Ярославни.
Образ Ярославни настільки світлий, поетичний, що його часто використовують митці в своїй творчості. Недарма саме «Плач Ярославни» надихнув Маркіяна Шашкевича на переклад, а Миколу Лисенка на музичну композицію «Плач Ярославни». Переспіви «Плачу Ярославни» зробили Тарас Шевченко у XIX столітті і Павло Тичина у XX. Незабутній образ Половчихи з новели «Шаланда в морі» (роман «Вершники» Ю. Яновського) несе в собі багато рис Ярославни. Вона теж просить сили природи повернути її коханого, який потрапив в морську негоду. Половчиха теж стоїть на скелі, як «маяк невгасимої сили» і просить всі вітри і море зглянутись на її горе. І природа теж їй допомагає.
Під час Великої Вітчизняної війни наших жінок називали Ярославнами, бо вони віддавали своє життя, здоров’я, аби їхнім чоловікам пощастило вижити, здолати лютого ворога. Жінку-космонавта Валентину Терешкову теж нарекли цим іменем, навіть пісні склали про Валентину-Ярославну.
Цей образ став символом вірності та кохання. Недарма до нього зверталися і звертаються у своїй творчості багато митців.