Сочинение на тему захар беркут

13 вариантов

  1. 1
    Текст добавил: СаМыЙ КаЙфОвЫй ЧеЛкАсТыЙ

    Найповніше розкривається характер Захара Беркута у грізний для його народу час, коли він стає на чолі тухольської громади у боротьбі з монгольськими нападниками. Саме він складає план знищення монголів, на його заклик приходять на допомогу тухольцям верховинці й загіряни, він безпосередньо керує боротьбою тухольців. І в цій боротьбі найбільше проявляється його мужність, світлий розум і передбачливість. Він пропонує не відбити напад монголів, а розгромити ворога в тухольській долині, щоб захистити сусідні села від несподіваного нападу монголів. Ним керують у першу чергу громадські інтереси. Почуття громадського обов’язку, яке тісно зв’язане з глибоким патріотизмом, у Захара Беркута найяскравіше проявляється в трагічну хвилину, коли в полон до ворога потрапляє його син. Усією силою своєї душі він любить сина, але коли Тугар Вовк пропонує тухольцям випустити монголів із тухольської долини в обмін на полоненого Максима і частина тухольців просить Захара прийняти цю пропозицію і визволити свого сина, то він відмовляється. Захар пояснює, що тут справа йде не про його сина, а про долю їхніх сусідів – верховинців і загірян, які, непідготовлені, зазнають ще страшнішого горя від нападу монголів. “Не дбайте про мого сина, а рішайте так, якби він був уже в гробі”, – каже Захар Беркут, затамовуючи біль у душі. Він підкоряє свої батьківські почуття громадянським чином.

  2. Ответ оставил Гость
    У повісті «Захар Беркут» Іван Якович Франко створив образ справжнього народного ватажка, щирого патріота рідної землі.
    У великому гірському селі Тухля живе сивий чоловік Захар Беркут. У тухольській громаді його дуже поважають, прислухаються до думок. Захар уміє говорити, як ніхто інший, він один може так точно й влучно висловити думки всієї громади.
    Цікаво те, що маючи такі надзвичайні лідерські здібності, він не прагне влади над громадою, а лише дає цінні й розумні поради. Саме так говорить про свого батька син Захара — Максим: «Але мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді. Як він говорить на раді громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової ради, але власті батько мій не має ніякої й не жадає її».
    Захар Беркут був найстаріший віком у всій тухольській громаді, адже йому вже девяносто літ. Він батько восьми синів, і троє з них сиділи вже разом з ним між старцями. Але не лише своїм поважним віком заслужив він таку честь — бути ватажком, він відрізняється винятковою мудрістю й практичністю розуму. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх… провідників цілого народу…»
    Цікаво і те, що, незважаючи на свою старість, цей чоловік був ще досить сильний, продовжував працювати в садибі й на пасіці. Усі тухольці постійно дивувались його знанням у садівництві, а він радо допомагав і передавав свої знання кожному, хто цього хотів. «А вже найбільшим добродієм уважали тухольці Захара Беркута за його ліки… Лучалися каліцтва, рани, на які, певно, ніякий знахар не вмів так скоро і так гарно зарадити, як Захар Беркут».

  3. Іван Франко у повісті “Захар Беркут” звертається до сивої давнини. Він хотів показати, що гармонійне співжиття людей виправдане історією, що суспільство, у якому існує рівноправність, витримує будь-які випробування.
    “Захар Беркут” — героїко-романтична повість про далеке минуле нашого народу. Автор осмислив і показав події ХІП століття, оживив картини героїчної боротьби. Про ті часи, які описав Іван Франко, збереглося мало історичних документів, тому письменник звернувся до народних легенд та переказів. Подібний епізод про знищення монгольської навали і про допомогу сил природи згадується у переказі, записаному від Миколи Гасинця із Закарпаття та в передмові до поеми “Собутка” польського поета С. Гощинського. У цих творах показано героїчну боротьбу місцевих жителів з татарами, зроблено наголос на взаємовиручці та взаємодопомозі. Жителі Тухлі відважні й сміливі, винахідливі, кмітливі. Більш за все вони люблять свій край, свою землю, цінують свободу і незалежність, воліють краще вмерти, ніж потрапити в полон.
    В образах головних героїв автор втілив свій ідеал справді вільної людини. Це й Мирослава, яка воліє краще вмерти під тином з голоду, ніж стати зрадницею рідного краю, і залюблений у красу Тухольщини мужній лицар Максим, який з гордістю говорив: “Се наша Тухольщина, наш рай”. До останнього бився він з ворогами на підступах до свого села. Палкий патріот, він вирішив прийняти смерть, але не зрадити громаду. Та найбільше я захоплений Захаром Беркутом, який готовий пожертвувати сином задля загального добра. Цей вчинок свідчить про жертовність і високий патріотизм вождя тухольської громади.

  4. Захар Беркут. Іван Франко всім своїм життям засвідчив, що любов до Батьківщини має проявлятися не у порожніх балачках, а в щоденній ненастанній праці. Таким був наш геній, таким є і головний герой його найкращої повісті — «Захар Беркут».
    Ми бачимо Захара Беркута уже дев’яностолітнім старцем, «сивим го­лубом», поважним вождем гірської громади. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя, Захар Беркут був прав­дивим образом тих давніх патріархів, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази».
    Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусідських громад? Відповіддю можуть стати його слова: «Життя лиш доти має вар­тість, доки чоловік може допомагати іншим». Громада — ось що було най­головнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змолоду заду­мав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся Захар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув цінних знань лі­карських, а ще й життєвого досвіду. Спостережливість і розум допомогли йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий ватажок розвиває зв’язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і практичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди з ближніх сіл.
    Захар — батько вісьмох синів, він виховав достойну зміну. Усі вони шановані люди, гідні свого вітця.
    У найважчих випробуваннях Захар Беркут виявляє себе як мудрий, сміливий вождь. Він дає завдання громаді не відбити, а розбити монголів. І сам бере в цьому найактивнішу участь. Адже саме його осінила рятівна думка про затоплення монголів водами гірського потоку.
    Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок, коли довелося йому робити найважчий вибір — важити користь громади і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар чинить за велінням обов’язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль. Не згоджується він і на брехню: «Беркути додержують свого слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю».
    У своєму передсмертному слові Захар Беркут передбачає, що ця біда — не остання. Він висловлює надію на кращі часи, коли люди пригадають давні порядки, відновлять їх, і то стане запорукою щасливого життя.

    читать похожие:

    Захар Беркут — мудрий ватажок тухольської громади
    Доки будемо жити в громадськім порядку — доти ніяка ворожа сила не переможе нас (за повістю І. Франка «Захар Беркут»)
    Захар Беркут — мудрий керівник тухольської громади (за повістю І. Франка «Захар Беркут»)
    ЗАХАР БЕРКУТ — МУДРИЙ ВАТАЖОК ТУХОЛЬСЬКОЇ ГРОМАДИ (за повістю І. Франка «Захар Беркут»)

  5. Ця історія про справжнього патріота, який все зробить для порятунку свого народу. Історія про холоднокровного стратега, і водночас люблячого батька. Батька, якому довелося зробити вибір.[BR]Починається історія в невеликому селищі Тухля, на яке здійснила напад монгольська орда. Головою громади був сивий старець – Захар Беркут.
    Все своє життя він посвятив громаді. Він мав цілий багаж навичок, що робили його прекрасним лідером. В ньому не було того всього банального, що приписують мужньому воїну, і ватажку. За те він був прекрасним стратегом, і відмінним лікарем. Для свого народу він був батьком, який завжди розсудить і дасть пораду. Монголи мали велике військо, та старий Беркут виявився спроможнім дати відсіч. Тоді коли громада пропонувала воювати від оборони, і надіятися що монголи відступлять, Захар розумів що ворога треба розбити повністю. Старий знав, що якщо монголи й відійдуть то все одно повернуться. Тим паче мова йшла і про безпеку навколишніх селищ, на які монголи також збиралися напасти. Врешті – решт, було вирішено заманити монголів в долину, з якої тільки один вихід – смерть.
    Так і сталося, монголи вдерлися в безлюдну тухольску долину. А вихід їм в цей час, перегородило народне ополчення. Перемога була в кишені, але справу ускладнював той факт що у монголів був Захарів син, Максим. Саме з цього моменту, починаються події які не залишать байдужим нікого. Максим, який був вихований справжнім воїном готовий піти на все щоб досолити ворогу, навіть знаходячись в полоні. Він обманює монголів, кажучи їм що знає інший шлях виходу з долини, цим самим виграє час для того щоб тухольці поламали дамби і затопили недругів. Знаходячись в критичному стані, монголи у відчаї просять відпустити їх на заміну життя Максима.
    І тут уже батько проявляє свою холоднокровність. Мало хто з батьків би так вчинив, але іноді потрібно йти на жертву, це розумів і старий Захар. Як не гірко йому було втрачати сина, але ворога він відпустити не міг. Він сам, плачучи від горя потягнув за важіль метальної машини, і каміння накрило останніх загарбників, разом з ними під воду пішов і його син. Та ця історія, все ж має щасливий кінець. Максим дивом виживає, і радісний гул народу заповняє ряди воїнів.
    Та все ж сам Захар Беркут помирає, не витримавши того всього горя що випало на його долю. Останнім словом старця був заповіт майбутнім поколінням, про важливість братерства. Він говорив про те ще народ буди сильним, і незалежним тільки тоді, коли всі будуть горою один за одного. В наш час ці слова не втратили актуальності.

  6. ЗАХАР БЕРКУТ
    Іван Франко всім своїм життям засвідчив, що любов до Батьківщини
    має проявлятися не у порожніх балачках, а в щоденній ненастанній праці.
    Таким був наш геній, таким є і головний герой його найкращої повісті —
    «Захар Беркут».
    Ми бачимо Захара Беркута уже дев’яностолітнім старцем, «сивим
    голубом», поважним вождем гірської громади. «Високий ростом, поваж
    ний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя, Захар Беркут був
    правдивим образом тих давніх патріархів, про яких говорять нам тися
    чолітні пісні та перекази».
    Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусід
    ських громад? Відповіддю можуть стати його слова: «Життя лиш доти
    має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Громада — ось що
    було найголовнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змо
    лоду задумав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся За
    хар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув
    цінних знань лікарських, а ще й життєвого досвіду. Спостережливість
    і розум допомогли йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує
    простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий вата
    жок розвиває зв’язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і прак
    тичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди
    з ближніх сіл.
    Захар — батько вісьмох синів, він виховав достойну зміну. Усі вони
    шановані люди, гідні свого вітця.
    У найважчих випробуваннях Захар Беркут виявляє себе як мудрий,
    сміливий вождь. Він дає завдання громаді не відбити, а розбити монголів.
    І сам бере в цьому найактивнішу участь. Адже саме його осінила рятівна
    думка про затоплення монголів водами гірського потоку.
    Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок,
    коли довелося йому робити найважчий вибір — важити користь громади
    і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар
    чинить за велінням обов’язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль.
    Не згоджується він і на брехню: «Беркути додержують свого слова навіть
    ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого
    серця підступно пролитою кров’ю».
    У своєму передсмертному слові Захар Беркут передбачає, що ця біда —
    не остання. Він висловлює надію на кращі часи, коли люди пригадають
    давні порядки, відновлять їх, і то стане запорукою щасливого життя.

  7. Ответ оставил Гость
    Сивою давниною віє зі сторінок повісті І. Франка “Захар Беркут”. Перед нами постають герої, які вірять у перемогу добра над злом, правди над кривдою, які живуть ідеями спільного порядкування, єдності й добра. Головне для них – це інтереси громади. Живуть вони в глухому селищі Тухля, і очолює громаду тухольців “люблячий батько” – Захар Беркут.Сивий старець, “мов стародавній дуб-велетень”, “поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази”. Для громади він був усім: пасічником, лікарем, розумним порадником, справедливим суддею, ватажком, головою старійшин. Громада важила для нього дуже багато. Усе життя він допомагав, чим міг, тухольцям (та й не тільки їм). Ще молодим Беркут прагнув приносити користь людям, тому й вирушив на пошуки вчителя, щоб навчитися лікувати людей. Але, окрім лікарських умінь, він набув ще й розуміння того, що щастя й добробут тухольської громади залежать від розумного “ведення громадських порядків, громадської спільності та дружності”. Тухольці побачили в ньому наймудрішу та найдостойнішу людину, тому зробили його ватажком громади. І відтоді Захар Беркут не знав іншого життя, як життя в імя інтересів громади, усе, що він робив, робив лише з погляду на добро й користь для інших. Незважаючи на свій вік, Захар не може сидіти склавши руки, адже, на його думку, “життя лише доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим”.Девяностолітній старець, який багато бачив і багато знає, є головою та розумом громади: за його порадами збудували дорогу, яка служила засобом звязку між тухольцями й мешканцями навколишніх сіл; його порадами було переможено ворога й урятовано життя не тільки тухольської громади, але й їхніх сусідів. Захар Беркут виховав у людей почуття власної гідності та волелюбність. На громадській раді він відстоює права громади від князівських і боярських зазіхань, гідно тримається перед боярином Тугаром Вовком, який заявив свої права на тухольські землі: “Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших”.Беркут – справжній патріот своєї землі. Розповідаючи тухольцям про знаки на прапорі, він закликає ніколи не здаватися й до останньої краплі крові захищати свою Батьківщину від нападу монголів: “До останньої краплі крові повинна боронити громада свої свободи, свого святого ладу!” Тому коли постало питання: або вихід монголів з тухольської долини, або смерть синові Захара – Максиму, Захар Беркут жодної хвилини не вагався, що треба робити. Серце батька ридало, а розум говорив, що смерть Максима – єдиний порятунок для тухольців.Передсмертне слово Беркута – це своєрідний заповіт громаді: “Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас”. Слова ці мають бути заповітом і для нас та передаватися наступним поколінням.

  8. Наиболее известным художественным произведением, Ивана Франка на историческую тему, является повесть Захар Беркут написана она была в 1822 года. В повести описаны события с участием наших далеких предков -украинских верховинев из тухольской Долины которые сумели героический защитить родной край от жестоких татаро-монголов. Героями повести является мудрый предводитель тухольской общины Захар Мирослава поле всего понравился и запомнился мне образ Мирославы. Мирослава нарисована Франко как сказочное Лесная принцесса необыкновенная и удивительная. Эта молодая девушка, которая рано потеряла мать знала лишь любовь и забота отца -тугара Вовки. Возможно ,именно поэтому мирославе по душе мужские интересы например,охоты на медведя:^^отец, чтобы различить свое уединение, брал ее всюду собой, приучил ее владеть рыцарским оружием выносить всякие не выгоды и смело стоять в опасностях. Мирослава всегда была женщиной :доброй, красивой ,нежной, с живым чувством и скромным , стыдливым лицом. Когда Мирослава узнает что отец ее предатель, она воюет против него и девушка просит Захара Беркута принять ее за дочь. Можно сделать вывод ,что для Мирославы главное быть- верной себе ,делать так как подсказывает совесть и сердце . Всё время она среди воинов -тубхольцев ,приносит Захару беркуту весть о сыне ,передаёт его советы, активно участвует в борьбе с врагами учит всех делать метавки ,лечит раненых. Неудивительно ,что именно такая девушка полюбила бесшабашного,смелого Максима ,Захарового сына , она сознается ему в любви клянется в верности даже когда Максим оказался в плену Мирослава, рискуя идёт к вражескому лагерю,предлагает молодому человеку убежать ,а сама хочет остаться вместе него . Судьба оказалась благосклонна к влюбленным: они с достоинством переносит все испытания и соединяется пару. Повесть Захар Беркут напоминает о том ,что за счастье всегда нужно бороться.

  9. Автор: Франко Іван .
    (Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці)
    Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой…
    А. С. Пушкин
    І
    «Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині!» Сумно, що від втручання людини змінилася природа, змінилися й люди, які погрузли в «нужді та убожестві». «Кождий дбає тільки про себе, не розуміючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада».
    «Було це навесні 1241 року. В горах лунали голоси стрілецьких рогів та крики численних стрільців. «Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великі лови на грубу звірину». Князь Данило Галицький подарував йому в Тухольщині величезні полонини і ціле пригір’я Зелеменя. Боярин недавно з’явився тут і влаштував лови, щоб познайомитися з навколишніми сусідами—боярами. Лови на грубого звіра — це не забава. Тури, ведмеді, дики — небезпечні противники. Тому й не дивно, що мисливці спорядилися, як на війну. Дивно тільки, що серед них опинилася дівчина. Це була Мирослава, дочка Тугара Вовка.
    «Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських ведмедів, яких їхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її.
    Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами… Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщи-ною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем».
    Вже третій день йшли лови. Багато було забито звіра. Нинішній, останній день ловів був найнебезпечніший — день ловів на ведмедів. Тугар Вовк попросив тухольців дати йому провідника. Це був молодий гірняк Максим Беркут, син тухольського «бесідника» (старости) Захара Беркута. Крім цього тухольці прислали з власної волі цілий гурт молодих мисливців, які мали допомогти боярам очистити медведяче лігво від небезпечного звіра.
    Попереду йшов Максим, за ним Тугар Вовк, порядз ним — його дочка Мирослава. «Дивна дівчина! — подумав Максим.— Такої я ще й не видав ніколи!»
    Під час полювання дівчина наразилася на смертельну небезпеку: на неї напала розлютована ведмедиця. Врятував її Максим. Мирослава стояла і дивилась у його «хороше, сонцем опалене і здоровим рум’янцем осяяне, одверте, щире лице». Дівчина навіть не зрозуміла тоді, що в її серці зароджувалось велике, сильне почуття.
    Тугар Вовк був вдячний хлопцеві, але в душі він хотів би, щоб його доньку врятував боярський син, а не простий тухольський мужик, «не сей «смерд».
    II
    Стародавнє село Тухля — се була велика гірська оселя. Здебільшого тухольці займалися скотарством і тільки частина їх — хліборобством. Другим головним джерелом достатку тухольців були ліси. Вони давали їм дрова, звірину, мед та лісові ягоди. Народ тут жив сильний, сміливий і волелюбний. Тому дії Тугара Вовка, який, не спитавши громаду, присвоїв собі громадський ліс і полонину, викликали в них справедливе обурення.
    У свою чергу, боярин відразу став гніватись на тухольців, особливо ж на Захара Беркута. У розмові з Максимом він висловив своє невдоволення. А хлопець попередив боярина, що тухольці збираються звати його на громадський суд. Спочатку той відмовлявся йти на «хлопську раду», та Максим з Мирославою вмовили його. Втім він згодився піти тільки з цікавості, аби подивитися, що то за рада.
    Коли Максим проводжав боярина та його доньку додому, то повів їх через те місце, «де тухольська котловина замикалася, пропускаючи тільки вузькою скалистою брамою потік у долину». Перед самим проходом стояв величезний камінь, який тухольці називали Сторожем. Максим розповів місцеву легенду, за якою це був не просто камінь, а цар велетнів, який врятував долину, та сам перетворився на брилу. Тугар Вовк не дуже прислухався до розповіді, вважаючи все те дурницями.
    Закохавшись без тями у Мирославу, юнак наважився просити у боярина руки його доньки. Гордовитий батько сприйняв щирі Максимові слова як особисту образу і гнівно відмовив «смерду», який посмів піднести очі до його дочки. Мов виклик пихатому боярину прозвучала сповнена почуття власної гідності відповідь юнака: «Невже ж між твоїм боярським, а моїм мужицьким родом така велика пропасть, щоб її любов не могла перегатити?»
    Максим бачив, «що його надії розбиті, що боярин надто високо міряє, надто гордо глядить на нього». Сумно попрощавшися зі своєю «зорею», він збирався піти геть. Аж заговорила сама дівчина. Не така в неї була вдача, щоб дозволити комусь, навіть рідному батькові, розпоряджатися її долею. Всупереч батьковій волі вона заприсяглася перед ясним сонцем, що буде навіки з Максимом.
    Мирослава пішла разом з батьком, а щасливий, очарований хлопець довго стояв на місці. Потім, «впавши лицем на землю, помолився заходовому сонцю так, як молилися його діди й прадіди, як молився тайком і його батько. Потім устав і тихою ходою пішов додому».
    III
    За селом Тухлею, близько водопаду, стояла серед поля величезна липа. Довкола липи був майдан, де й збиралася на раду тухольська громада.
    Підняття вгору копного (радного) знамена означало початок ради. Розпочав її Захар Беркут. Це був «сивий, як голуб, звиш 90—літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді. Батько вісьмох синів, із яких три сиділо вже разом із ним між старцями, а наймолодший, Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом».
    «Захар Беркут був іще сильний і кремезний… Сад, пасіка й ліки — се була його робота». «Життя лиш доти має вартість,— говорив він частенько — доки чоловік може помагати іншим. Коли він стаєдля інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт». Ці слова були провідною ниткою в житті Захара Беркута. Іромада була ціллю його життя. Лікувати він навчався в одного скитського монаха.
    Три роки вчився і повернувся додому зовсім іншою людиною: «його любов до громади стала ще гарячішою і сильнішою, його слова плили кришталевою, чистою хвилею, були спокійні, розумні і тверді, як сталь, а проти усякої неправди острі, як бритва». Захара Беркута знали на багато миль навколо, люди приходили до нього за порадою. Не забував він і про сусідні громади. Захар добре знав потреби людей, і його поради і промови були звернені «до скріплення дружніх, товариських і братських зв’язків між людьми в громадах і між громадами в сусідстві».
    За його порадою було прокладено в горах Тухольську дорогу, що «в’язала докупи дітей одного народу, розбитих між двома державами».
    Галицько-руським князям не подобалися такі зв’язки між громадами по обидва боки Бескид, бо вони «скріплювали в одних і в других вільні громадські порядки». Тугар Вовк, з’явившись в цих краях, за прикладом інших бояр, поставив на дорозі рогачку і зажадав від проїжджих для себе мита. Та тухольська молодь порубала ту рогачку і спалила її неподалік від боярського двору.
    Від тої пори й розпочалася неоголошена війна між Тугаром Вовком і тухольцями. Багато громадян висловились за те, щоб прогнати з Тухоль-щини ненависного боярина, але Захар Беркут сказав, що не можна засуджувати нікого, не вислухавши його виправдань. Отже, рада мала, передусім, розглянути цю справу.
    Тугар Вовк не визнав громадського суду і перед всією громадою заявив: «Я княжий слуга і боярин. Ніхто не має права судити мене, окрім князя і рівних мені бояр».
    Тухольці не признавали ні його влади, ні влади князя Данила Галицького. Вони вважали себе вільним народом. На раді сам Захар Беркут сказав: «… коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його (князя) з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива й велика».
    Тугар Вовк був вихований на княжому дворі, але його слова про необмежену власть князя не були щирими: душа його теж часто бунтувалася проти тої власті.
    Слова Захара Беркута запали бояринові в душу більше, ніж він сам того бажав. Він натякнув громаді, що настають тяжкі часи, бо галицькому народові загрожує ворог зі сходу — монголи. Але Захар Беркут одповів, що тільки вільні, з’єднані громадськими зв’язками люди можуть створити «живу, непоборну запору проти монгольської навали».
    Тугар Вовк запропонував тухольцям стати їхнім воєводою і повести їх на бій проти монголів. Та Захар Беркут знов заперечив бояринові: адже той «не по правді поступав» з ними ідо того ж не був членом їхньої громади. Як же можна довірити такій людині начальствувати надтухольцями у разі війни?
    Боярин став вихвалятися своїми заслугами та геройством, аж тут вийшов перед громаду скалічений учасник битви над Калкою Митько Вояк. Виявилося, що він служив у дружині Тугара Вовка і знав щось таке, що могло свідчити проти боярина. Не дав йому слова мовити, Тугар Вовк розрубав воїну голову, назавжди приховавши правду.
    Обурена громада прогнала Тугара Вовка з умовою за три дні покинути Тухольщину. «Я плюю на ваш суд!» — такою була зухвала відповідь боярина.
    Серед молодців, вибраних для виконання вироку громади — виселення боярина, був і Максим Беркут. Тяжким видалося таке завдання хлопцеві, але він не міг від нього відмовитись. Єдине, що його втішало, це можливість знов побачити Мирославу.
    Громада продовжувала раду. Представники підгірських громад, зраджених боярами і не оборонених князем, розповіли, що села їх попалено, худобу зграбовано, молодь загинула. Посланці з верховинських громад просили допомоги, адже звідусіль приходили вісті про наближення монголів.
    Порада Захара Беркута звучала відверто й твердо: «Пора вам не дрімати, але вдарити в дзвони і громадами поскидати з себе ті пута, в які обпутала вас боярська неситість і княжа сваволя. Поки сього не буде, поти й ми не зможемо допомогти вам».
    Розійшлися старі й молоді, повні важких дум. «Що то принесуть їм будущі дні?»

  10. сочинение на тему захар беркут патріот руської землі

    Ответы:

    У повісті «Захар Беркут» Іван Якович Франко створив образ справжнього народного ватажка, щирого патріота рідної землі.
    У великому гірському селі Тухля живе сивий чоловік Захар Беркут. У тухольській громаді його дуже поважають, прислухаються до думок. Захар уміє говорити, як ніхто інший, він один може так точно й влучно висловити думки всієї громади.
    Цікаво те, що маючи такі надзвичайні лідерські здібності, він не прагне влади над громадою, а лише дає цінні й розумні поради. Саме так говорить про свого батька син Захара — Максим: «Але мій батько досвідний чоловік і радо служить громаді. Як він говорить на раді громадській, так не зуміє ніхто в цілій верховині. Громада слухає батькової ради, але власті батько мій не має ніякої й не жадає її».
    Захар Беркут був найстаріший віком у всій тухольській громаді, адже йому вже дев’яносто літ. Він батько восьми синів, і троє з них сиділи вже разом з ним між старцями. Але не лише своїм поважним віком заслужив він таку честь — бути ватажком, він відрізняється винятковою мудрістю й практичністю розуму. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх… провідників цілого народу…»
    Цікаво і те, що, незважаючи на свою старість, цей чоловік був ще досить сильний, продовжував працювати в садибі й на пасіці. Усі тухольці постійно дивувались його знанням у садівництві, а він радо допомагав і передавав свої знання кожному, хто цього хотів. «А вже найбільшим добродієм уважали тухольці Захара Беркута за його ліки… Лучалися каліцтва, рани, на які, певно, ніякий знахар не вмів так скоро і так гарно зарадити, як Захар Беркут».

  11. Помогите пожалуйста написать сочинение на тему “Захар Беркут який він?”

    Ответы:

    Сивою давниною віє зі сторінок повісті І. Франка “Захар Беркут”. Перед нами постають герої, які вірять у перемогу добра над злом, правди над кривдою, які живуть ідеями спільного порядкування, єдності й добра. Головне для них – це інтереси громади. Живуть вони в глухому селищі Тухля, і очолює громаду тухольців “люблячий батько” – Захар Беркут.Сивий старець, “мов стародавній дуб-велетень”, “поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази”. Для громади він був усім: пасічником, лікарем, розумним порадником, справедливим суддею, ватажком, головою старійшин. Громада важила для нього дуже багато. Усе життя він допомагав, чим міг, тухольцям (та й не тільки їм). Ще молодим Беркут прагнув приносити користь людям, тому й вирушив на пошуки вчителя, щоб навчитися лікувати людей. Але, окрім лікарських умінь, він набув ще й розуміння того, що щастя й добробут тухольської громади залежать від розумного “ведення громадських порядків, громадської спільності та дружності”. Тухольці побачили в ньому наймудрішу та найдостойнішу людину, тому зробили його ватажком громади. І відтоді Захар Беркут не знав іншого життя, як життя в ім’я інтересів громади, усе, що він робив, робив лише з погляду на добро й користь для інших. Незважаючи на свій вік, Захар не може сидіти склавши руки, адже, на його думку, “життя лише доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим”.Дев’яностолітній старець, який багато бачив і багато знає, є головою та розумом громади: за його порадами збудували дорогу, яка служила засобом зв’язку між тухольцями й мешканцями навколишніх сіл; його порадами було переможено ворога й урятовано життя не тільки тухольської громади, але й їхніх сусідів. Захар Беркут виховав у людей почуття власної гідності та волелюбність. На громадській раді він відстоює права громади від князівських і боярських зазіхань, гідно тримається перед боярином Тугаром Вовком, який заявив свої права на тухольські землі: “Мудрі права наші походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших”.Беркут – справжній патріот своєї землі. Розповідаючи тухольцям про знаки на прапорі, він закликає ніколи не здаватися й до останньої краплі крові захищати свою Батьківщину від нападу монголів: “До останньої краплі крові повинна боронити громада свої свободи, свого святого ладу!” Тому коли постало питання: або вихід монголів з тухольської долини, або смерть синові Захара – Максиму, Захар Беркут жодної хвилини не вагався, що треба робити. Серце батька ридало, а розум говорив, що смерть Максима – єдиний порятунок для тухольців.Передсмертне слово Беркута – це своєрідний заповіт громаді: “Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас”. Слова ці мають бути заповітом і для нас та передаватися наступним поколінням.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *