Мова – це не тільки засіб спілкування, а й надзвичайно велика цінність будь якого народу. Це скарбниця усіх духовних надбань нації, досвіду життя, праці й творчості багатьох поколінь. Недаром кажуть, що мова – душа народу. Без неї не було б цілої нації. Мова – це характер народу, адже у ній зберігаються усі традиції, звичаї та побут даного народу. Це без сумніву неоціненний скарб для кожної людини, що живе у світі.
Наша державна мова – українська. Вона займає третє місце за милозвучністю та красою серед усіх. Не варто забувати про її минуле, її нелегку долю. Багато відважних героїв минулого боролись за право розмовляти рідною мовою. В російській імперії українська мова була заборонена у літературі, пресі. Ті, хто це забороняв добре розуміли що без мови немає народу. Вони хотіли асимілювати український нарід, а для цього була потрібна повне культурне поглинення. У 1863 році увійшов в дію так званий Валуєвський Циркуляр, в якому заборонялось видавати більшість книг українською мовою. Царська влада боялась що україномовні книжки можуть збурити народ до антиімперського повстання.
У 1876 році задля розширення заборони був введений в дію Емський Указ – розпорядження імператора про заборону ввезення з-за кордону україномовної літератури. Було заборонені не тільки художні книги, а й тексти для нот, театральні вистави, публічні читання, а також скасовано навчання українською.
У цей час жив і Тарас Шевченко. Ці офіційні заборони були запроваджені вже після його смерті, але цю епоху імперського гніту він відчув на собі. Тарас писав рідною мовою і його поезію була наповнена патріотичним революційним духом. Вона надихала, запалювала серця. Саме тому її так боялись окупанти.
Наша мова древня як і наша історія. Належить вона до слов’янської індоєвропейської сім’ї мов. Формуватись почала ще за часів Київської Русі на базі давньослов’янської, давньоруської мов і діалектів.
І на злість ворогам засіяла вона
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
(В. Самійленко)
Тим-то й образливо, що, пройшовши стільки тяжких випробувань, українська мова все-таки й сьогодні піддається зневазі й образливим словам.
Ми можемо знайти в історії не тільки сумні сторінки, а й ті, якими можемо пишатися. Класична українська література, починаючи від Шевченка чи навіть від Котляревського, показала нам приклад того, як треба ставитись до народної мови, цього ясного і справді цілющого джерела. Калиновою, солов’їною називали прекрасну українську мову поети. Але мова може бути не тільки барвінковою, вона буває і знаряддям боротьби:
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
(Леся Українка)
Крім того, українська мова — одна з найрозвиненіших у світі. Вона має величезний лексичний фонд, багату синоніміку. Наприклад, слово лелека має дуже багато синонімів — чорногуз, бусол, бусел, бузько, гайстер. А яке розмаїття зменшено-пестливих форм: вітер — вітерець, вітрець, вітрик, вітронько; збільшених — вітрило, вітрище, вітровище, вітрюга, вітрюган, вітрисько. В українській мові дуже багато слів-символів. Червона калина — символ краси; лебідь — знак чистоти й вірності; ясна зоря — надія; лелека — птах долі, провісник добробуту; кінь — образ вірного друга; сизий орел і сокіл — символи відваги і мужності.
Потрібно відчувати мову кожною часткою своєї душі, пам’ятати, що мова народу — його серце, відображення всього змісту життя, а не лише народної фольклорної символіки, хоч вона й творить мовний національний колорит. “Рідна мова — не степ, не хата, а народу мого душа”, — справедливо зазначив поет В. Гончаренко.
Рідна мова живе з людиною всюди і завжди, без неї, як і без сонця, повітря, води, рослин, людина не може існувати. Зречення рідної мови, неповага до неї є рівноцінним до неповаги батька й матері, це веде до найбільшої кари — духовного каліцтва. Людина, яка не цінує культуру та мову свого народу, не може бути повноцінним членом суспільства.
Мову пошануємо —
Виростем багатими.
Хто про мову думає,
Зна, що в нього мати є.
(В. Каюков)
В 1876 году для расширения запрета был введен в действие Эмский Указ – распоряжение императора о запрете ввоза из-за границы украиноязычной литературы. Было запрещены не только художественные книги, но и тексты для нот, театральные представления, публичные чтения, а также отменены занятия украинский.
В это время жил и Тарас Шевченко. Эти официальные запреты были введены уже после его смерти, но эту эпоху имперского гнета он почувствовал на себе. Тарас писал на родном языке и его поэзию была наполнена патриотическим революционным духом. Она вдохновляла, зажигала сердца. Именно поэтому ее так боялись оккупанты.
Наш язык древний как и наша история. Принадлежит он к славянской индоевропейской семье языков. Формироваться начал еще во времена Киевской Руси на базе древнеславянских, древнерусских языков и диалектов.
Староукраинский язык формировался вокруг Киева, который был центром культурной консолидации народа. Сколько надо было страдать, чтобы заслужить право говорить на родном языке. Сейчас у нас 21 века, но украинский язык до сих пор имеет статус непопулярного. Языковую культуру, языковое сокровище нужно беречь. Государство обязано создавать все возможные условия для свободного развития всех языков, но украинскому языку должен быть предоставлен приоритет, как государственному языку.
Я считаю, что каждый народ должен говорить на родном языке и беречь его, ведь это главный признак идентичности этого народа.
Найбільший неоціненний скарб кожного народу – це його мова. З давніх-давен наші пращури наші пращури створювали скарбницю народної мудрості. Це і приказки, і прислів’я, і казки, і легенди, і байки, і пісні. Все це можна назвати одним словом – фольклор, тобто усна народна творчість. Відповідь на будь-яке запитання і пораду на будь-який випадок життя людина може знайти у фольклорі – треба лише зазирнути до цієї скарбниці.
Без мови не буде й самого народу. Бо тоді обірветься спадковість між поколіннями. Кожне наступне покоління буде змушене самотужки відкривати для себе елементарні знання замість того, щоб примножувати та збагачувати ті, що вже існую у народній пам’яті.
Українська мова пройшла довгий шлях розвитку, перш ніж стала такою, якою вона є зараз і якою ми користуємося щодня. У нашій мові чується шелест гаїв та зелених дібров, плюскіт дніпрових хвиль і шепіт колосся стиглої пшениці в полі. У нашій мові – мудрість київських князів та відвага запорозьких козаків. Українська мова – це мова творів Тараса Шевченка і Григорія Сковороди, Максима Рильського та Ліни Костенко.
Ми, сучасні українці, повинні вивчати та шанувати рідну мову. Без цього фундаменту нам важко буде жити, адже мова виконує дуже важливі функції в житті людини. За допомогою слів ми навчаємось та пізнаємо світ. Засобами мови ми спілкуємося одне з одним, передаємо чи сприймаємо важливу, цікаву й корисну інформацію. Але найважливіше те, що за допомогою української мови ми усвідомлюємо себе українцями, частиною великого народу. Не дарма нашу мову називають калиновою, барвінковою, солов’їною, квіточою, , адже вона дуже гарна й співуча. Серед світових мов українська стоїть на другому місці після французької за мелодійністю. Ми повинні пишатися тим, що ми – українці – володіємо таким багатством – нашою чарівною мовою!
< Предыдущая
Следующая >
Єдиний скарб у тебе – рідна мова.
Заклятий для сусіднього хижацтва.
Вона твого життя міцна основа,
Певніша над усі скарби й багатства.
П. Куліш
Ми звикли називати себе й суспільство, до якого належимо, українською нацією. Ми пишаємося національною історією, творимо національну культуру, розвиваємо національну економіку… А що ж означає таке популярне сьогодні слово «нація»? Учені досі не змогли дати йому точне визначення, однак стверджують, що нація – це певний колектив людей, які мають спільне походження, спільну культуру і, найголовніше, спільну мову.
Український народ має давню історію, він витворив оригінальну й неповторну культуру, відому всьому світові.
Однак найголовнішою його ознакою, що дає йому право називатися нацією, є мова – його найбільша духовна цінність, його суть, основа його буття. Саме мова формує і визначає свідомість, творить людину, культуру, історію. Це найдорожчий скарб, переданий українцям сотнями й сотнями попередніх поколінь, виплеканий у давньому переказі, у народній пісні, у влучній приказці. Пригадаймо слова Панаса Мирного: «Найбільше і найдо¬рожче добро в кожного народу – це його мова. Ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування». Народ без мови не існує, отже, плека¬ючи рідну мову, ми зберігаємо душу свого народу.
Від покоління до покоління, долаючи численні перешкоди, українці розвивали народну й літературну мови. Адже вільне, творче слово – це душа народу. Якщо в народу відібрати його мову, він зникне, втративши культуру та історію. Ось як про це свого часу сказала Ліна Костенко:
Нації вмирають не від інфаркту,
Спочатку їм відбирають мову.
Українська мова ввібрала в себе все найкраще, найніжніше, найвеличніше, наймудріше, найблагородніше, найпоетичніше і найболючіше – перший крик немовляти, яким воно сповістило про свою появу на світ, і останній зойк прощання людини зі світом, дзвінкий сміх щасливої дитини і зворушливий плач сироти, тугу чумаки в далекій дорозі і розпач кріпака на важкій підневільній праці, радість творчої праці та побратимської вірності і розчарування від холодної людської байдужості, блакить високого неба і золото пшеничних ланів, багрянець світанкових заграв і срібло перлистих рос, могутність бурхливого Дніпра і плин тихого Дунаю, міць столітніх дубів, що символізують силу української нації, і тихий шепіт шовкових трав, гіркоту поневірянь на чужині і від чуття піднесеності в молитві до Бога за рід свій, за Україну, за мир, добро і спокій на всій планеті.
А Вкраїни ж мова –
Мов те сонце дзвінкотюче,
Мов те золото котюче,
Вся давність і обнова – Українська мова.
(П. Тичина)
Мова дається одвіку й довіку, це – спадкоємність не лише в межах роду, а й цілого народу. Українська мова – це святі скрижалі нашої нації, тому її слід берегти, пишатися нею, завжди пам’ятаючи про її значення, про її рятівну, цілющу, відроджуючу силу:
Ми з нею відомі усюди,
Усе в ній, що треба нам, є,
А хто свою мову забуде,
Той серце забуде своє.
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот.
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
(В. Сосюра)
Один давньогрецький філософ казав: «Заговори, щоб я тебе побачив». Це дуже символічний вислів із глибоким змістом. Якими побачать українців інші народи, залежить від самих українців. Ми хочемо бути багатомовними та освіченими, хочемо, щоб про нас знав увесь світ. Для цього ми маємо засвітитися любов’ю передусім до рідної мови як до найсвятішого скарбу нашої нації.
Сподобався шкільний твір? А ось ще:
Вірування українців
Мої враження від Москви (лист)
Чому ми повинні знати історію свого народу?
Еміграція
«Все в тобі з’єдналося, злилося…»
Як це не дивно, але питання державної мови на території України стоїть досить гостро. Деякі люди вважають, що ніякої природної проблеми немає, що все це нав’язано безвідповідальними політиками, інші ж переконані, що питання державної мови в Україні дійсно має обговорюватися, і це має відбуватися досить серйозно. Ця тема викликає певний резонанс, а тому заслуговує на те, щоб її розглянули детально і досить ретельно. Необхідно зробити власні висновки щодо української мови і державності.
Перше, що слід сказати, це те, що українська мова є єдиною державною в Україні. Що це означає на практиці? Насамперед, це означає те, то використання української мови всіляко заохочується, що вона використовується у всіх державних установах, їй в першу чергу навчають дітей в школах. При цьому не можна заперечувати того факту, що українська мова – не єдина на території нашої країни мова, яка використовується активно. Як мені здається, не менш активно використовується також і російська мова.
І саме з цим пов’язана проблема мови. Прихильники російської мови зазначають, що, якщо російська мова використовується так само активно, як і українська, їй необхідно надати такий же державний статус. Противники цієї ідеї наводять свій аргумент, кажучи про те, що використання російської мови нічим не обмежене, але в українців повинна бути своя ідентичність, в тому числі і мовна, тому потрібно розвивати українську мову. Як мені здається, цей конфлікт не має вирішення. Сторони не досягнуть компромісу в питанні мови, отже, нав’язувати свою волю буде той, хто в певний момент часу знаходитися при владі. При цьому важливо також зауважити, що надання статусу державної мови російській мові може стати ще одним приводом для сусідньої держави стверджувати, що ніякої України не існує, а вона є лише частиною Росії, яка недоречно відкололася.
Що ж до моєї особистої думки, то я переконаний, що українська мова повинна залишатися єдиною державною мовою на території нашої країни. Українська ідентичність існує, але її необхідно утверджувати і розвивати, в тому числі і українізацією, тобто використанням української мови в якості основної. Так ми зможемо зберегти нашу державність, зміцнити її і в підсумку стати більш потужною і незалежною країною. А це, безумовно, необхідно Україні. Хочеться вірити, що ситуація буде розвиватися саме в такому ключі.
За період навчання у школі чи в інших закладах нам буде потрібно написати чимало творів з української мови чи літератури на різні тематики, а також різної складності. Твори в українській мови бувають різні, а саме описові, розділові, наукові і інші. Також тематики бувають різноманітні, перечисляти тут всі не буду, але саме головні перечислю. Одними з найпопулярніших тематик будуть, твори про батьків, твори про батьківщину, твори про добро і зло, про мову, друзів і інші. Головним при напианні будь-якого твору є те, що він повинен бути грамотно написаним і зрозумілим, щоб правельно було розставлені розділові знаки. Кожен твір повинен бути грамотно побудований, а саме починатись з вступної частити, містити у собі описову у середині твору, а на прикінці вирішальну заключну частину. Щоб читаючи такий твір, нам було все зрозуміло про що йдеться у ньому. Якщо ж Вам на уроках мови у школі Вам задали таке завдання, по написання твору на будь яку тематику, тоді на нашому сайті можна знайти твори на різноманітні тематики, з правельністю написання і розставленням розділових знаків за який Ви без проблем зможете отримати хороші оцінку. І головним є те, що у нас безліч прикладів, котрі є унікальними.
Мова є справжньою скарбницею нашого народу та головною складовою життя кожної людини, запорукою її духовного розвитку та запорукою розвитку суспільства.
Серед людей, які нас оточують, можна зустріти жінок і чоловіків з різним рівнем освіти і культури, різною поведінкою і мовною культурою. Ці люди ставляться по-різному до того, як розмовляють вони і до того, як розмовляють з ними. Деякі з них розуміють те велике значення слова, яке воно має у нашому житті, і дбають про рідну мову, плекають про неї, постійно збагачують свій словниковий запас, покращують свій мовний і культурний рівень та рівень спілкування з іншими людьми, тим самим збагачуючи і їхню мову. Не дарма кажуть – яка людина, така в неї й мова. Можна сказати і по-іншому – як людина розмовляє, такою вона й є в житті. Якщо уважно слухати таку людину, будь-яка розповідь з її вуст буде звучати як справжня музика, бо їхня мова барвиста і багата, пересипана прислів’ями, народними приказками і дотепами. Така яскрава та грамотна мова завжди виблискує, начебто різнокольорові мерехтливі перли. Та є навіть малоосвічені люди, які настільки щирі душею і талановиті, які відчувають слово душею і від природи мають дуже тонке почуття рідної мови. Такі люди у всі часи були талановитими оповідачами та казкарями.
«Прислухайтесь, як океан співає –
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово — це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина».
(М. Рильський)
Однак є й такі люди, які, незважаючи на свою освіченість і зовні високий культурний рівень, зовсім не дбають про рідну мову. Вони не вважають потрібним правильно розмовляти та перейматися чистотою мови, вони недоречно та неохайно використовують слова та нехтують красою мови своїх предків. Такі люди можуть отримати декілька вищих освіт, але по-справжньому освіченими вони не стануть доти, доки не навчаться красиво та правильно розмовляти. Своїм невважливим ставленням до рідної мови ці люди виявляють свою духовну неповноцінність, свою байдужість до історії свого народу, до оточуючих їх людей.
Неповага до рідної мови – це, перш за все, неповага до героїчного минулого своєї країни, до її сучасного життя та до її майбутнього. Таким ставленням некультурні люди самі провокують неповажне ставлення та байдужість до себе з боку своїх нащадків. Нажаль, в сучасному суспільстві таких людей, які не неповажливо ставляться до рідної мови, які не вміють гідно користуватися нею, досить багато. Але їх не можна вважати повноцінними членами цього суспільства. Такі люди, на мій погляд, зовсім не розуміють усієї важливості історичного процесу та значення мови в цьому процесі, мови, без якої будь-який процес взагалі був би просто неможливим.
В славній багатовіковій історії нашого народу не було жодного видатного поета чи письменника, який би не прославляв рідну мову, свою любов до неї, який би не покладав на неї великих надій у майбутньому, бо доля нашого народу нерозривно зв’язана з долею його мови. Тому нам не слід нехтувати важливістю живого слова, треба добре вивчати рідну мову та прагнути підвищувати свій культурний і мовний рівень. Лише за таких умов кожен з нас зможе стати повноправним членом сучасного суспільства, лише за таких умов нам буде зрозумілий зміст фрази: «Яка людина, така в неї й мова».
«Не бійтесь заглядати у словник:
Й е пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля.
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядати свій сад».
(М. Рильський)
Мова – це не тільки засіб спілкування, а й надзвичайно велика цінність будь якого народу. Це скарбниця усіх духовних надбань нації, досвіду життя, праці й творчості багатьох поколінь. Недаром кажуть, що мова – душа народу. Без неї не було б цілої нації. Мова – це характер народу, адже у ній зберігаються усі традиції, звичаї та побут даного народу. Це без сумніву неоціненний скарб для кожної людини, що живе у світі.
Наша державна мова – українська. Вона займає третє місце за милозвучністю та красою серед усіх. Не варто забувати про її минуле, її нелегку долю. Багато відважних героїв минулого боролись за право розмовляти рідною мовою. В російській імперії українська мова була заборонена у літературі, пресі. Ті, хто це забороняв добре розуміли що без мови немає народу. Вони хотіли асимілювати український нарід, а для цього була потрібна повне культурне поглинення. У 1863 році увійшов в дію так званий Валуєвський Циркуляр, в якому заборонялось видавати більшість книг українською мовою. Царська влада боялась що україномовні книжки можуть збурити народ до антиімперського повстання.
У 1876 році задля розширення заборони був введений в дію Емський Указ – розпорядження імператора про заборону ввезення з-за кордону україномовної літератури. Було заборонені не тільки художні книги, а й тексти для нот, театральні вистави, публічні читання, а також скасовано навчання українською.
У цей час жив і Тарас Шевченко. Ці офіційні заборони були запроваджені вже після його смерті, але цю епоху імперського гніту він відчув на собі. Тарас писав рідною мовою і його поезію була наповнена патріотичним революційним духом. Вона надихала, запалювала серця. Саме тому її так боялись окупанти.
Наша мова древня як і наша історія. Належить вона до слов’янської індоєвропейської сім’ї мов. Формуватись почала ще за часів Київської Русі на базі давньослов’янської, давньоруської мов і діалектів.
І на злість ворогам засіяла вона
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
(В. Самійленко)
Тим-то й образливо, що, пройшовши стільки тяжких випробувань, українська мова все-таки й сьогодні піддається зневазі й образливим словам.
Ми можемо знайти в історії не тільки сумні сторінки, а й ті, якими можемо пишатися. Класична українська література, починаючи від Шевченка чи навіть від Котляревського, показала нам приклад того, як треба ставитись до народної мови, цього ясного і справді цілющого джерела. Калиновою, солов’їною називали прекрасну українську мову поети. Але мова може бути не тільки барвінковою, вона буває і знаряддям боротьби:
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Чом ти не гострий, безжалісний меч,
Той, що здійма вражі голови з плеч?
(Леся Українка)
Крім того, українська мова — одна з найрозвиненіших у світі. Вона має величезний лексичний фонд, багату синоніміку. Наприклад, слово лелека має дуже багато синонімів — чорногуз, бусол, бусел, бузько, гайстер. А яке розмаїття зменшено-пестливих форм: вітер — вітерець, вітрець, вітрик, вітронько; збільшених — вітрило, вітрище, вітровище, вітрюга, вітрюган, вітрисько. В українській мові дуже багато слів-символів. Червона калина — символ краси; лебідь — знак чистоти й вірності; ясна зоря — надія; лелека — птах долі, провісник добробуту; кінь — образ вірного друга; сизий орел і сокіл — символи відваги і мужності.
Потрібно відчувати мову кожною часткою своєї душі, пам’ятати, що мова народу — його серце, відображення всього змісту життя, а не лише народної фольклорної символіки, хоч вона й творить мовний національний колорит. “Рідна мова — не степ, не хата, а народу мого душа”, — справедливо зазначив поет В. Гончаренко.
Рідна мова живе з людиною всюди і завжди, без неї, як і без сонця, повітря, води, рослин, людина не може існувати. Зречення рідної мови, неповага до неї є рівноцінним до неповаги батька й матері, це веде до найбільшої кари — духовного каліцтва. Людина, яка не цінує культуру та мову свого народу, не може бути повноцінним членом суспільства.
Мову пошануємо —
Виростем багатими.
Хто про мову думає,
Зна, що в нього мати є.
(В. Каюков)
В 1876 году для расширения запрета был введен в действие Эмский Указ – распоряжение императора о запрете ввоза из-за границы украиноязычной литературы. Было запрещены не только художественные книги, но и тексты для нот, театральные представления, публичные чтения, а также отменены занятия украинский.
В это время жил и Тарас Шевченко. Эти официальные запреты были введены уже после его смерти, но эту эпоху имперского гнета он почувствовал на себе. Тарас писал на родном языке и его поэзию была наполнена патриотическим революционным духом. Она вдохновляла, зажигала сердца. Именно поэтому ее так боялись оккупанты.
Наш язык древний как и наша история. Принадлежит он к славянской индоевропейской семье языков. Формироваться начал еще во времена Киевской Руси на базе древнеславянских, древнерусских языков и диалектов.
Староукраинский язык формировался вокруг Киева, который был центром культурной консолидации народа. Сколько надо было страдать, чтобы заслужить право говорить на родном языке. Сейчас у нас 21 века, но украинский язык до сих пор имеет статус непопулярного. Языковую культуру, языковое сокровище нужно беречь. Государство обязано создавать все возможные условия для свободного развития всех языков, но украинскому языку должен быть предоставлен приоритет, как государственному языку.
Я считаю, что каждый народ должен говорить на родном языке и беречь его, ведь это главный признак идентичности этого народа.
Найбільший неоціненний скарб кожного народу – це його мова. З давніх-давен наші пращури наші пращури створювали скарбницю народної мудрості. Це і приказки, і прислів’я, і казки, і легенди, і байки, і пісні. Все це можна назвати одним словом – фольклор, тобто усна народна творчість. Відповідь на будь-яке запитання і пораду на будь-який випадок життя людина може знайти у фольклорі – треба лише зазирнути до цієї скарбниці.
Без мови не буде й самого народу. Бо тоді обірветься спадковість між поколіннями. Кожне наступне покоління буде змушене самотужки відкривати для себе елементарні знання замість того, щоб примножувати та збагачувати ті, що вже існую у народній пам’яті.
Українська мова пройшла довгий шлях розвитку, перш ніж стала такою, якою вона є зараз і якою ми користуємося щодня. У нашій мові чується шелест гаїв та зелених дібров, плюскіт дніпрових хвиль і шепіт колосся стиглої пшениці в полі. У нашій мові – мудрість київських князів та відвага запорозьких козаків. Українська мова – це мова творів Тараса Шевченка і Григорія Сковороди, Максима Рильського та Ліни Костенко.
Ми, сучасні українці, повинні вивчати та шанувати рідну мову. Без цього фундаменту нам важко буде жити, адже мова виконує дуже важливі функції в житті людини. За допомогою слів ми навчаємось та пізнаємо світ. Засобами мови ми спілкуємося одне з одним, передаємо чи сприймаємо важливу, цікаву й корисну інформацію. Але найважливіше те, що за допомогою української мови ми усвідомлюємо себе українцями, частиною великого народу. Не дарма нашу мову називають калиновою, барвінковою, солов’їною, квіточою, , адже вона дуже гарна й співуча. Серед світових мов українська стоїть на другому місці після французької за мелодійністю. Ми повинні пишатися тим, що ми – українці – володіємо таким багатством – нашою чарівною мовою!
< Предыдущая Следующая >
Єдиний скарб у тебе – рідна мова.
Заклятий для сусіднього хижацтва.
Вона твого життя міцна основа,
Певніша над усі скарби й багатства.
П. Куліш
Ми звикли називати себе й суспільство, до якого належимо, українською нацією. Ми пишаємося національною історією, творимо національну культуру, розвиваємо національну економіку… А що ж означає таке популярне сьогодні слово «нація»? Учені досі не змогли дати йому точне визначення, однак стверджують, що нація – це певний колектив людей, які мають спільне походження, спільну культуру і, найголовніше, спільну мову.
Український народ має давню історію, він витворив оригінальну й неповторну культуру, відому всьому світові.
Однак найголовнішою його ознакою, що дає йому право називатися нацією, є мова – його найбільша духовна цінність, його суть, основа його буття. Саме мова формує і визначає свідомість, творить людину, культуру, історію. Це найдорожчий скарб, переданий українцям сотнями й сотнями попередніх поколінь, виплеканий у давньому переказі, у народній пісні, у влучній приказці. Пригадаймо слова Панаса Мирного: «Найбільше і найдо¬рожче добро в кожного народу – це його мова. Ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування». Народ без мови не існує, отже, плека¬ючи рідну мову, ми зберігаємо душу свого народу.
Від покоління до покоління, долаючи численні перешкоди, українці розвивали народну й літературну мови. Адже вільне, творче слово – це душа народу. Якщо в народу відібрати його мову, він зникне, втративши культуру та історію. Ось як про це свого часу сказала Ліна Костенко:
Нації вмирають не від інфаркту,
Спочатку їм відбирають мову.
Українська мова ввібрала в себе все найкраще, найніжніше, найвеличніше, наймудріше, найблагородніше, найпоетичніше і найболючіше – перший крик немовляти, яким воно сповістило про свою появу на світ, і останній зойк прощання людини зі світом, дзвінкий сміх щасливої дитини і зворушливий плач сироти, тугу чумаки в далекій дорозі і розпач кріпака на важкій підневільній праці, радість творчої праці та побратимської вірності і розчарування від холодної людської байдужості, блакить високого неба і золото пшеничних ланів, багрянець світанкових заграв і срібло перлистих рос, могутність бурхливого Дніпра і плин тихого Дунаю, міць столітніх дубів, що символізують силу української нації, і тихий шепіт шовкових трав, гіркоту поневірянь на чужині і від чуття піднесеності в молитві до Бога за рід свій, за Україну, за мир, добро і спокій на всій планеті.
А Вкраїни ж мова –
Мов те сонце дзвінкотюче,
Мов те золото котюче,
Вся давність і обнова – Українська мова.
(П. Тичина)
Мова дається одвіку й довіку, це – спадкоємність не лише в межах роду, а й цілого народу. Українська мова – це святі скрижалі нашої нації, тому її слід берегти, пишатися нею, завжди пам’ятаючи про її значення, про її рятівну, цілющу, відроджуючу силу:
Ми з нею відомі усюди,
Усе в ній, що треба нам, є,
А хто свою мову забуде,
Той серце забуде своє.
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з небесних висот.
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
(В. Сосюра)
Один давньогрецький філософ казав: «Заговори, щоб я тебе побачив». Це дуже символічний вислів із глибоким змістом. Якими побачать українців інші народи, залежить від самих українців. Ми хочемо бути багатомовними та освіченими, хочемо, щоб про нас знав увесь світ. Для цього ми маємо засвітитися любов’ю передусім до рідної мови як до найсвятішого скарбу нашої нації.
Сподобався шкільний твір? А ось ще:
Вірування українців
Мої враження від Москви (лист)
Чому ми повинні знати історію свого народу?
Еміграція
«Все в тобі з’єдналося, злилося…»
Як це не дивно, але питання державної мови на території України стоїть досить гостро. Деякі люди вважають, що ніякої природної проблеми немає, що все це нав’язано безвідповідальними політиками, інші ж переконані, що питання державної мови в Україні дійсно має обговорюватися, і це має відбуватися досить серйозно. Ця тема викликає певний резонанс, а тому заслуговує на те, щоб її розглянули детально і досить ретельно. Необхідно зробити власні висновки щодо української мови і державності.
Перше, що слід сказати, це те, що українська мова є єдиною державною в Україні. Що це означає на практиці? Насамперед, це означає те, то використання української мови всіляко заохочується, що вона використовується у всіх державних установах, їй в першу чергу навчають дітей в школах. При цьому не можна заперечувати того факту, що українська мова – не єдина на території нашої країни мова, яка використовується активно. Як мені здається, не менш активно використовується також і російська мова.
І саме з цим пов’язана проблема мови. Прихильники російської мови зазначають, що, якщо російська мова використовується так само активно, як і українська, їй необхідно надати такий же державний статус. Противники цієї ідеї наводять свій аргумент, кажучи про те, що використання російської мови нічим не обмежене, але в українців повинна бути своя ідентичність, в тому числі і мовна, тому потрібно розвивати українську мову. Як мені здається, цей конфлікт не має вирішення. Сторони не досягнуть компромісу в питанні мови, отже, нав’язувати свою волю буде той, хто в певний момент часу знаходитися при владі. При цьому важливо також зауважити, що надання статусу державної мови російській мові може стати ще одним приводом для сусідньої держави стверджувати, що ніякої України не існує, а вона є лише частиною Росії, яка недоречно відкололася.
Що ж до моєї особистої думки, то я переконаний, що українська мова повинна залишатися єдиною державною мовою на території нашої країни. Українська ідентичність існує, але її необхідно утверджувати і розвивати, в тому числі і українізацією, тобто використанням української мови в якості основної. Так ми зможемо зберегти нашу державність, зміцнити її і в підсумку стати більш потужною і незалежною країною. А це, безумовно, необхідно Україні. Хочеться вірити, що ситуація буде розвиватися саме в такому ключі.
За період навчання у школі чи в інших закладах нам буде потрібно написати чимало творів з української мови чи літератури на різні тематики, а також різної складності. Твори в українській мови бувають різні, а саме описові, розділові, наукові і інші. Також тематики бувають різноманітні, перечисляти тут всі не буду, але саме головні перечислю. Одними з найпопулярніших тематик будуть, твори про батьків, твори про батьківщину, твори про добро і зло, про мову, друзів і інші. Головним при напианні будь-якого твору є те, що він повинен бути грамотно написаним і зрозумілим, щоб правельно було розставлені розділові знаки. Кожен твір повинен бути грамотно побудований, а саме починатись з вступної частити, містити у собі описову у середині твору, а на прикінці вирішальну заключну частину. Щоб читаючи такий твір, нам було все зрозуміло про що йдеться у ньому. Якщо ж Вам на уроках мови у школі Вам задали таке завдання, по написання твору на будь яку тематику, тоді на нашому сайті можна знайти твори на різноманітні тематики, з правельністю написання і розставленням розділових знаків за який Ви без проблем зможете отримати хороші оцінку. І головним є те, що у нас безліч прикладів, котрі є унікальними.
Мова є справжньою скарбницею нашого народу та головною складовою життя кожної людини, запорукою її духовного розвитку та запорукою розвитку суспільства.
Серед людей, які нас оточують, можна зустріти жінок і чоловіків з різним рівнем освіти і культури, різною поведінкою і мовною культурою. Ці люди ставляться по-різному до того, як розмовляють вони і до того, як розмовляють з ними. Деякі з них розуміють те велике значення слова, яке воно має у нашому житті, і дбають про рідну мову, плекають про неї, постійно збагачують свій словниковий запас, покращують свій мовний і культурний рівень та рівень спілкування з іншими людьми, тим самим збагачуючи і їхню мову. Не дарма кажуть – яка людина, така в неї й мова. Можна сказати і по-іншому – як людина розмовляє, такою вона й є в житті. Якщо уважно слухати таку людину, будь-яка розповідь з її вуст буде звучати як справжня музика, бо їхня мова барвиста і багата, пересипана прислів’ями, народними приказками і дотепами. Така яскрава та грамотна мова завжди виблискує, начебто різнокольорові мерехтливі перли. Та є навіть малоосвічені люди, які настільки щирі душею і талановиті, які відчувають слово душею і від природи мають дуже тонке почуття рідної мови. Такі люди у всі часи були талановитими оповідачами та казкарями.
«Прислухайтесь, як океан співає –
Народ говорить. І любов, і гнів
У тому гомоні морськім. Немає
Мудріших, ніж народ, учителів;
У нього кожне слово — це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина».
(М. Рильський)
Однак є й такі люди, які, незважаючи на свою освіченість і зовні високий культурний рівень, зовсім не дбають про рідну мову. Вони не вважають потрібним правильно розмовляти та перейматися чистотою мови, вони недоречно та неохайно використовують слова та нехтують красою мови своїх предків. Такі люди можуть отримати декілька вищих освіт, але по-справжньому освіченими вони не стануть доти, доки не навчаться красиво та правильно розмовляти. Своїм невважливим ставленням до рідної мови ці люди виявляють свою духовну неповноцінність, свою байдужість до історії свого народу, до оточуючих їх людей.
Неповага до рідної мови – це, перш за все, неповага до героїчного минулого своєї країни, до її сучасного життя та до її майбутнього. Таким ставленням некультурні люди самі провокують неповажне ставлення та байдужість до себе з боку своїх нащадків. Нажаль, в сучасному суспільстві таких людей, які не неповажливо ставляться до рідної мови, які не вміють гідно користуватися нею, досить багато. Але їх не можна вважати повноцінними членами цього суспільства. Такі люди, на мій погляд, зовсім не розуміють усієї важливості історичного процесу та значення мови в цьому процесі, мови, без якої будь-який процес взагалі був би просто неможливим.
В славній багатовіковій історії нашого народу не було жодного видатного поета чи письменника, який би не прославляв рідну мову, свою любов до неї, який би не покладав на неї великих надій у майбутньому, бо доля нашого народу нерозривно зв’язана з долею його мови. Тому нам не слід нехтувати важливістю живого слова, треба добре вивчати рідну мову та прагнути підвищувати свій культурний і мовний рівень. Лише за таких умов кожен з нас зможе стати повноправним членом сучасного суспільства, лише за таких умов нам буде зрозумілий зміст фрази: «Яка людина, така в неї й мова».
«Не бійтесь заглядати у словник:
Й е пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садівник,
Достиглий овоч у Грінченка й Даля.
Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядати свій сад».
(М. Рильський)